РОЗДІЛ 6: Магічна Інспекція Києва 

РОЗДІЛ 6: Магічна Інспекція Києва 

(У якому старі тунелі відкривають нові таємниці, Інспекція викликає на розмову, і одна зустріч з минулим перевертає хід гри.) 

Кіра саме стояла з кавою навпроти кав’ярні на Ярославовому Валу, коли це сталось. Міська штовханина, ранкова метушня, Артур, який намагався виклянчити ще одне тістечко з начинкою, усе це розсипалося в одну мить, як фокус на задньому плані. Бо навіть кіт замовк. 

— Оце поворот, — сказав Артур, зиркаючи на світлофори, що миготіли зелено, мов очі химери. — Це офіційний виклик, нас чекає Магічна Інспекція Києва. А я, між іншим, тільки почав вірити в спокійні ранки. 

— Звучить як повістка, — пробурмотіла Кіра. — А може, це все ж збій? 

— Звісно, — муркнув кіт. — Як і твій кулон, і трамвай, і голос міста в голові. У нас просто затримка реальності, ага... 

Будинок, куди вони прийшли, існував тільки в тіні інших. Між Рейтарською та Ярославовим Валом була шпарина, арка між кам’яницями. Кіра переступила поріг і опинилась у просторі, що не мав прав бути на мапі. Ліфт їхав не вгору, а вбік. Підлога шепотіла, стелі змінювалися, вони були низькі й гнітючі, а потім ставали високими, арочними, як у старих костелах.  

Їх зустріла жінка в темному костюмі з погонами, на яких був каштан і ключ, викарбувані з латуні.  

— Хранителько, — сказала вона. — Київ просить вас бути свідком. І, можливо, учасницею. 

Артур буркнув: 

— Починається. Бюрократична магія. Тримайся, Кіро. 

— Ви знали, що я прийду? 

— Ми знали, коли загорівся твій кулон. А Київ завжди шепоче першим. 

Їх вели довгим коридором. Стіни виглядали, як живі мапи. Київ у розрізі: Поділ, Голосіїв, Виноградар. Шари мов кільця дерева, Київ крізь десятиліття. Кожна карта пульсувала, у кожної був свій ритм. Замість картин були старі фрагменти газети, шрифти змінювались на ходу. Коли Кіра зупинилась біля однієї, та почала шепотіти дату: «15 травня 1923». Їй стало моторошно. 

— Це живі хроніки, — пояснила інспекторка. — Ми збираємо не факти, а те, як місто їх відчувало. 

Нарешті, вони опинилися в круглій залі, де все світло лилося з підлоги. Посередині лежало тіло, воно виглядало, як застигле в часі. Чоловік у пальті початку XX століття. Кулон на грудях, схожий на її, на руці годинник, стрілки якого йшли назад. 

— Ми вважаємо, що це один із Хранителів, Ігнатій Савка, — відповіла жінка. — Зник у 1921-му. Ми шукали його весь цей час, а знайшли учора, в давно покинутому тунелі під Золотими Воротами. Його кулон має той самий ключовий символ. Ви носії одного кола. І ви можете почути його пам’ять. 

Артур засичав: 

— Ні. Вона тільки почала! Ви не маєте права тягнути її в це! 

— Маємо, — м’яко відповіла інспекторка. — Бо вона вже всередині. 

— Якщо щось буде не так — я витягну тебе, — буркнув Артур.  

Камера пам’яті — це не пристрій. Це лінза, у яку ти дивишся, поки вона дивиться у тебе. Її поставили прямо над тілом, і коли Кіра ступила в промінь, світ розчинився. 

Вона побачила Київ, зима, 1921 рік. Але не той, який на картинках або в підручниках. Тут усе дихало, повітря було, як вино, змішане з вогнем. Сніг хрумтить під ногами, тролейбус брязкає, але всередині нього сидять не зовсім люди, вони сірі, невиразні, неначе ще не вирішили, ким бути. 

Кіра стоїть посеред вулиці, під ногами справжня бруківка, запах мокрої сажі і свіжих газет. Це не сон, це пам’ять. Чоловік із залу стоїть трохи далі. Його пальці чорні від чорнила, на плечах важкий плащ, він щось записує у книгу, шепоче вголос: «Печерськ зникає швидше, ніж можна відстежити… Верхній вал ще тримається, але під ним — уже тріщина…» Кіра йде за ним, її кроки не лунають, вона тінь у чужому світі. Але потім він зупиняється і дивиться прямо на неї. 

— Запізнилась, але ще не втратила. — Його голос глибокий, наче фонтан у закритому подвір’ї. 

— Ви… бачите мене? 

— Я не пам’ятаю тебе. Але пам’ять — це не про те, що було. Це про те, що прийде. 

А тоді  вона бачить Веремію. Молоду, гарну, обличчя, як у вітражі, ти бачиш крізь нього світло, але не знаєш, що воно спотворює. Темна сукня, як ніч над Дніпром. Кроки м’які, мов забутий гріх. 

— Ігнатію, — каже вона. — Ми обидвоє знаємо, що місто вмирає. 

— Київ не вмирає. Він спить. 

— А я хочу його розбудити. 

Вона щось йому простягає. 

— Цей ключ відкриє тобі більше, ніж вони дозволяють. Справжнє місто без правил, без обмежень, без… Хранителів. 

— Я не зраджу місто. 

— Але місто вже зрадило тебе. 

Ігнатій стискає кулон на своїй шиї і тоді Веремія робить крок уперед. Торкається його лоба і шепоче старою магією, яку навіть Київ хоче забути. В ту мить Кіра відчуває, як пам’ять руйнується. Спогад тремтить, вулиці починають зникати, мов вицвілий папір. Ігнатій обертається до неї востаннє: 

— Ти маєш знайти те, що я не встиг заховати. Воно ще дихає під Липською. Шукай не ключ, шукай вузол.  

— Кіро! — Артур вривається в спогад голосом, мов лезо. 

Вона виринає, повітря важке, як після бурі. Іінспекторка тримає її за плечі, обережно, мов порцелянову. 

— Ви бачили? — тихо питає вона. 

— Більше, ніж хотіла, — відповідає Кіра. 

Їй дають карту, не сучасну, не географічну. Це карта пам’яті. 

— Це не маршрут, а пульс. Київ дихає по-своєму. І там, під Липською, є вузол, пам’ять, яку заблокували. Ви маєте знайти її. 

— Для чого? 

— Щоб зрозуміти, що хоче Веремія. І що колись зупинило її. Можливо, тільки це зупинить її знову. 

Кіра бере карту, вона тепла. Артур, хоч і намагається зберігати цинізм, зиркає на карту, ніби вона може його вкусити. 

— Якщо там буде ще один труп, я офіційно подаю заяву на відпустку. На Котинанта. І пляж. 

Кіра сміється, хоч їй тривожно і не до сміху. 

Коли вони виходять з Інспекції, Київ пахне дощем, таким, що ще не йде, але вже темніє в хмарах. У кишені карта, у грудях пам’ять, на плечі кіт. І думки, які ведуть до Липської, до місця, де спогади не мовчать. До вузла, що тримає магію, до відповіді.