РОЗДІЛ 5: Мирослав і трамвай №14 

РОЗДІЛ 5: Мирослав і трамвай №14 

(У якому трамвай не їде за маршрутом, пасажири не моргають, а один незнайомець тримає за руку.) 

Кіра стояла на трамвайній зупинці, тримаючи в кишені запрошення, що вже вивчила на пам’ять. 

 «Хранителько, нічна петля не може залишатись незамкненою. Вхід — трамвай №14. Маршрут — Лук’янівка — Контрактова площа — Тиша. Виходу — немає.» 

— Я б ще раз перечитав це послання на наявність сарказму, — озвався Артур, який сидів на лавочці й виглядав похмуро. — «Бо виходу немає» це не найкращий спосіб запросити когось у подорож. 

— Я й сама не впевнена, навіщо ми тут, — прошепотіла Кіра.  

Вона підняла голову і побачила трамвай №14 але не той, що скрипить Подолом із ранковими пенсіонерами і розкиданими газетами. Цей був інший, корпус дерев’яний, з круглими фарами і ручками на дверях, як у вагонах 50-х. Номер написаний фарбою, вручну, герб старого Києва  виведений чорнилом, що не стиралось часом. Навіть дзвінок звучав інакше, тонко, сріблясто, мов чайна ложка торкнулася келиха. 

— Це… — Артур припав до плеча, — дуже старий трамвай. І дуже не звідси. 

Кіра зайшла першою. Всередині панувала тиша мов в музеї, як у залі, де стоять речі, що пережили війну, любов і смерть. Поручні були дерев’яні, теплі, мов долоні. Лампи тьмяно мерехтіли, не світячи, а згадуючи світло. Пасажири сиділи мовчки, щось з ними було не так. Один у капелюсі, який точно бачив століття. Інша жінка в старій вишиванці, сиділа рівно, мов вирізана з дерева. Хлопчик, який тримав газету, і дата на ній — 1963. Очі пасажирів, або не кліпали, або здавались скляними. Вони ніби сиділи в очікуванні чогось. 

— Не подобається мені це, — пробурчав Артур. — Тут не люди. Тут наче спогади. 

Кіра пройшла між сидіннями, її рука ковзнула по поручню, він був теплий, як чиясь долоня. За вікнами світ змінювався, будівлі миготіли не ті, що мали б бути на маршруті. Кам’яниця з початку ХХ століття, потім старий базар, майдан з кіньми, замість машин. І обличчя, обличчя за вікном не ті, що спостерігають, а ті, що пам’ятають. Кожне на мить дивилось прямо на Кіру, а потім щезало. 

— Місто показує себе, — промовила вона. 

І тоді реальність хитнулась, спочатку м’яко, потім різко. Світло моргнуло, підлога ніби потекла, сидіння повело вбік. Час, простір і звук почали відходити. Пасажири втрачали чіткість, поручень у її руці розтанув як волога. Вона хитнулась, ноги не слухались, світ розпадався. 

— Кіро! Не дивись у вікна! — проскреготав Артур, стрибаючи ближче. 

Але Кіра вже хиталась, як паперовий човен на вітрі. Її зіниці були розширені, тіло не слухалось. Трамвай, здавалось, ковтав її, простір затягував не всередину, а повз реальність. Артур спробував стрибнути на її плече, впертись у неї, але невидима хвиля відірвала його, як пилюку. Він ударився об сидіння й зісковзнув. Відчуття було таке, ніби хтось перекинув простір догори дригом.  

— Тримайся! Не слухай їх, не дивись, тримайся за щось живе! 

І тоді вона побачила його. Спокійна, висока, широкоплеча фігура в кінці вагона. Тверда, мов центр гравітації в крихкому світі. Він дивився на Кіру і в тому погляді не було здивування, наче він її знав. Потім рішуче простяг руку, мов хтось, хто не сумнівається у своєму праві втрутитись. Її пальці торкнулись його долоні і все навколо стабілізувалось. Поручень знову став дерев’яним, повітря придатним для дихання, світ справжнім. Кіра стояла, тримаючись за нього, голова йшла обертом. 

— Ти тут не повинна була залишитись, — прошепотів він. 

Чоловік повів її між сидіннями, люди не рухались, деякі зникли, інші застигли. Трамвай ніби дихав у зворотньому напрямку. Вони пройшли до дверей, які самі відчинились, і вийшли на вулицю, де день тривав, як ні в чому не бувало. Трамвай №14 рушив далі,  тільки Артур ще кілька секунд дивився йому вслід. Кіра стояла на тротуарі, ще не зовсім вірячи, що це справді сталося. Повітря навколо живе, весняне, але з металевим присмаком, наче після грози. У голові гуділо, її пальці ще тримали у собі відчуття чужої руки — теплої, сильної, несподівано надійної. 

— А ти хто такий, чорт забирай? — прорикотів кіт, ставши поруч із Кірою. 

— Друг міста, — сказав незнайомець. — Вам пощастило, що я був у правильному вагоні. 

— Дуже дякую, я Кіра, а це Артур — промовила Кіра. 

Чоловік нахилився, трохи ближче, ніж треба, і сказав: 

— Якщо бачиш трамвай, якого не має бути — ніколи не сідай у перший вагон. До речі я Мирослав, радий знайомству, — сказав він, і легко усміхнувся. 

Мирослав був у всьому — мов уособлення вчасної дії. Чорне волосся, трохи розпатлане, як після бігу або вітру. Обличчя, наче з гравюри, чіткі риси, темні очі, що не ловили твою увагу, а притягували тебе, як магніт. Одяг не був старомодним, але й не сучасним, щось у ньому було «поза часом»: темна сорочка, закочені рукави, темно-сині штани й грубі шкіряні чоботи, трохи потерті, ніби він пройшов кілька кілометрів крізь історію. 

— Що це було? — Кіра обережно вдихнула. Повітря вже тут пахло сучасним Києвом, реальністю. 

— Один із прошарків. Місто має шари, як кора дерева. І деякі з них  м’які, вразливі, туди просочуються речі, історія, забуття, і ті, хто не хоче залишатись у минулому. Тебе тримала прив’язка, трамвай зібрав спогади, якби я тебе не витягнув, за кілька хвилин ти б стала частиною маршруту. І більше не повернулась би. 

— А я що — просто потрапила в нього? 

— Не зовсім. Тебе покликали. 

— Хто? 

— А ось це — найважливіше питання. 

Пауза. 

У цей момент обтрушуючи шерсть і витираючи вуса, запитав Артур: 

— Чудово! А тепер поясни, хто ти і звідки знаєш, як дістають людей із міжреальності? 

Мирослав не знітився. 

— Просто... був неподалік. 

— Підозріло, поетично і небезпечно. Мені вже не подобається, як легко ти з’явився. 

— Я не з’явився. Я був у вагоні з самого початку. Просто ти мене не бачив.