РОЗДІЛ 4: Тріщина на Пейзажці

РОЗДІЛ 4: Тріщина на Пейзажці 

(У якому простір втрачає рівновагу, плитка дихає магією, а щось забуте шукає вихід) 

Є вулиці, на яких Київ дихає не так, як завжди. Повільніше, глибше, мов старий спогад, що ховається за кожним порухом світла. Пейзажна алея була саме такою, завжди, трошки вище від метушні, трошки осторонь шуму. Місце, де мозаїка з дитячих снів стискає серце не тільки красою, а якимось тихим передчуттям. Туристи, коти, лавки, дерева, що ніколи не мовчали, а перешіптувалися між собою так, ніби пам’ятали часи, коли тут ще не було плитки. Кіра прийшла сюди просто так, не за Артуром, не за кулоном, не за туманом. Вона шукала тишу, ту, що не тисне, хоча б на мить. Стояла при вході й вголос сказала: 
— Просто прогулянка. 

Артур мовчки ішов поруч, його мовчання було незвичним, об’ємним, наче він щось чув, що не хотів казати. Кіра ковзала поглядом по знайомому ландшафту: стіна-мозаїка, де з плиток зібране дитинство; кіт із лавки, який завжди здається живим; і світло, що лягало на обличчя людей, мов давня благодать. Саме тоді вона відчула запах озону, грози, сирої землі, що лежить під землею століттями. Потім світло, воно тремтіло, як лампа, що от-от згасне, хоч лампи тут не було. 

— Артур… — шепнула вона. 

— Тихо, — відповів він. Його шерсть настовбурчилась. 

Вони зупинились, під ногами була тріщина в плитці. На вигляд звичайна, таких повно, але ця наче дихала, ледь помітно, але впевнено, як подих того, хто спав, але починає прокидатися. 

— Що це? — прошепотіла Кіра. 

— Не «що», а хто, — відповів Артур.  

А тоді вона побачила її. Веремія стояла просто, не в диму, не в спалахах магії, а так, ніби й не було нічого незвичного, між людьми, буденно і спокійно. Висока, струнка, зі світлим зібраним волоссям, одягнена в щось темне й елегантне, як стара плівка з 20-х, стиль, що дивився на моду звисока. В її поставі було щось від диригентки, яка щойно дала перший жест і тепер чекає, як відреагує світ. Очі Веремії були спокійні, як вода в глибокому колодязі. І в цій тиші вона усміхнулась, не зловісно, не зверхньо, а так ніби вона знала Кіру раніше, значно раніше. Навколо стало неправильно, простір згинався, якщо б хтось глянув на фото цієї миті, він би побачив, що кадр не склеюється, що лінії зламані. Артур притиснувся до ноги Кіри, його вуха були напружені, як струни. 

— Вона відкриває простір, — прошепотів він. 

— Тут?.. — Кіра теж не могла відірвати погляду. 

— Так, зараз, просто на Пейзажці. Це як рвати полотно і чекати, що воно зашиється саме. 

Плитка тремтіла під ногами, та сама тріщина вже ворушилась, наче з неї хтось намагався вибратись. Сріблясто-чорна рідина, як дим, що шукає форму, тягнулась до повітря. 

— Ми йдемо, — сказав Артур. 

— Але... 

— Якщо вона прорве , ми не витримаємо, зараз ще не час.  

Кіра не сперечалась. Рух єдине, що тримало в реальності. Вона повернулась і ще раз глянула назад. Веремія все ще там, усмішка вже зникла, але погляд, він був спокійним, надто спокійним, наче вона знала: це ще не кінець, це тільки перший хід.  

Вони йшли швидко, але не бігли. Київ не любить паніки. Це було одне з тих негласних правил, які існують тільки в старих містах: не біжи, коли щось неможливе дихає тобі у спину. Бо щойно визнаєш, що боїшся — місто це почує. І воно почне відлунювати страхом. 

— Що це було? — нарешті спитала Кіра, коли вони звернули у провулок, де запах фарби змішувався з пилом, а стіни тримали на собі залишки чужих спогадів. 

— Вона шукала тонку точку. Там, де пам’ять ще жива, там де найлегше розірвати тканину простору, — відповів Артур, не зупиняючись. Його хвіст нервово сіпався. 

— І витягнути щось?.. — вона ковтнула. 

— Саме так. Щось, що давно мало залишитися під містом, спогад, тінь, стару магію. Те, що не повинно мати форми, знову її шукає. 

Кіра зупинилась біля стіни, притислась плечем. Її серце ще билося в шаленому ритмі. 

— Я бачила її вперше, не як примару, не як голос, а по справжньому. Ніби ми знайомі, вона дивилась, ніби вже знала мене. 

— Бо знала, — знизав плечима Артур. — Для неї ти не новачок, ти фігура на полі, перешкода, а вона не звикла до перешкод, які мають власну волю. 

— І вона...? 

Кіт мовчав кілька кроків. 

— Вона — те, що залишилось, коли решта пішли. Вона несе в собі магію ще з тих часів, коли Київ дихав легендами, але вона вибрала не берегти, а змінити, підпорядкувати. 

— І я їй заважаю? 

— Ти не просто заважаєш. Ти альтернатива, місто тебе обрало. А вона хоче обрати за місто, у цьому й конфлікт. 

Кіра провела долонею по стіні, її пальці відчули теплу вібрацію, ніби будинок дихав, а може, це вона сама ще тремтіла. 

— Я не знаю, ким я була, не знаю, ким маю стати. Вона дивиться на мене, як на частину плану, якого я не знаю. 

— Ніхто не знає, ким стане, — тихо сказав Артур. — Але місто не обирає за списками, воно обирає за здатністю чути, відчувати, бачити. Все це є в тобі і вона це знає. 

Кіра подивилася на весняне, чисте небо, жодної хмари, але тиша не та. Повітря було густішим, ніби щось зависло між шарами простору, між нею й чимось більшим. 

— Якщо тріщина ще раз прорве? 

— Ми підготуємось, будемо слідкувати. І будемо чекати наступного кроку. 

— А він буде? 

Артур глянув на неї. Його очі виблискували зеленим, як стара пляшка з аптекарського підвалу. 

— Завжди є наступний крок. У цьому місто схоже на шахи. 

*** 

Вони повернулись під вечір. Київ, ніби задоволений власною драматургією, стишився. Повільний, у напівзморшці хмар, він виглядав як актор після вистави, трохи втомлений, трохи загадковий, трохи небезпечний. У квартирі панувала тиша, але вже не звичайна, тепер вона прислухалась до кроків та подиху. 

Кіра сіла на підвіконня, підібгала ноги. Артур вмостився поруч, витончено звісив лапу, мов король, що дозволяє собі відпочинок. Вона вже не була тією з першого вечора з пельменями, щось у ній пересунулось, переставилось і більше не хотіло назад. Погляд її ковзав по вікнах навпроти, ліхтарі, балкони, хтось сушив білизну, хтось гримів тарілками. Все, як завжди, і все вже не так.