РОЗДІЛ 3: Кіт Артур вимагає поваги і тунця 

РОЗДІЛ 3: Кіт Артур вимагає поваги і тунця 

(У якому магія нагадує про побут, Артур вимагає консерви, а Кіра дізнається, що Хранителів не лишають напризволяще) 

Кіра стояла перед холодильником і вела мовчазний, але напружений діалог з його нутрощами. Холодильник відповідав пасивною агресією порожніх полиць і банкою консервованої квасолі, яка давно втратила ентузіазм. Реальність складалася з напівпорожнього гаманця й кота, який сидів на столі, як імператор на троні. 

— Це обурливо, — прогарчав Артур. — Ти Хранителька, я кіт Хранительки. А що ми їмо, квасолю? Ти розумієш, як це виглядає в очах містичних котячих братств? Я вимагаю поваги, і тунця, в обох значеннях. 

— Досить про тунець, ти, між іншим, вчора вкрав три вареники, майже з мого рота, — буркнула Кіра, перевіряючи кишені куртки на наявність хоч якихось гривень. 

Артур встав, стрепенувся і пройшовся столом, ніби виступаючи перед уявним парламентом. 

— Тоді настав час офіційно активувати твою Хранительську підтримку. 

— Це що — магічна соцдопомога? 

— Це — фінансова артерія Києва, якщо простими словами магічний банк, мережа, якою місто ділиться ресурсами з тими, хто для нього щось значить.  

Кіт зіскочив на підлогу, помахав хвостом і рушив до дверей. 

— Швидше, ходімо, поки я ще не помер з голоду.  

*** 

Сонце того ранку світило з таким натхненням, ніби саме взяло відпустку й вирішило прогулятися. Весна нарешті набрала обертів: асфальт парував тонким теплом, дерева витягали молоді, злегка нахабні бруньки, і навіть старенькі київські трамваї дзеленчали якось веселіше, наче змагалися, хто краще зіграє весняний джаз. Повітря пахло кавою, пилком і трохи свіжою фарбою, хтось десь знову перекривав фасад. Голуби кружляли над дахами, немов намагалися зрозуміти, чи це ще зима, чи вже пора шукати пригод. І все це під акомпанемент невидимого шуму магії, який Кіра починала відчувати: як слабке дзижчання в вухах або тепло між лопатками. 

— А от і весна, — задоволено муркнув Артур, смикнувши хвостом. — Ідеальний сезон для великих починань. 

— Так куди ми йдемо? — запитала Кіра. 

— До ТМІСу. 

— Це назва банку? 

— Ох, ти зовсім не розумієшься в міський магічних справах. «Тіньова Магічна Інфраструктура Спонсорування», офіційна установа, яка тримає всю підпільну фінансову систему Києва. Підпільну — бо працює виключно з тими, хто вміє говорити з містом. 

— А я, виходить, уже вмію? 

— Ти щойно активована, ще не на повну силу, але місто тебе вже прийняло.  

— Прекрасно. А кредитну історію треба? 

— У тебе вона тепер магічна. І, скоріше за все, вже заплямована, бо ти жахливо мене годувала. 

Кіра пирснула зі сміху, але швидко замовкла, коли Артур несподівано звернув у вузький прохід між двома будинками, де не було жодних вивісок, лише стара заросла плющом арка. 

— Тут? — недовірливо перепитала вона. 

— Далі буде ліпше, тільки не думай про те, куди йдеш, просто йди, — сказав Артур і зник у темряві проходу. 

Кіра вдихнула і пішла за ним. 

Після кількох кроків усе змінилось. Кам’яні стіни розсунулись, простір розгорнувся, як складена мапа, перед ними з’явилась старовинна будівля, що одночасно нагадувала оперний театр, банк XIX століття і бібліотеку алхіміка. Колони були скручені з чогось, що світилось зсередини, двері з темного дерева, на яких проступали візерунки в формі київських вулиць. 

Над входом — табличка: 

Тіньова Магічна Інфраструктура Спонсорування 

— Це найкраща установа Києва, — гордо заявив Артур. — Хочеш вижити як Хранителька — мусиш пройти реєстрацію. Без картки тебе навіть в проклятому секонд-хенді не обслуговуватимуть. 

— Серйозно? 

— Жартую, але не повністю. 

Вони ввійшли всередину. Тиша була оксамитова, глибока, повітря пахло пилом, чайною заваркою і чимось м’ятним. Простір був більший, ніж дозволяла логіка, височенні стелі, підлога зі старого паркету, який скрипів не кожного разу, а лише коли хтось сумнівався в собі. 

На стійках сиділи службовці, люди з обличчями, що змінювались під кутом зору. Один мав бороду з чорнила, інший очі у вигляді монет. 

— Кіра, Хранителька, — оголосив Артур до зали, не надто голосно, але всі одразу подивились на них. 

— У вас є котячий представник? — запитала працівниця з бейджем «Бухгалтерка IV рівня, стаж 243 роки». 

— Мабуть це про тебе, самопризначений, вимагаючий тунця, — посміхнувшись буркнула Кіра. 

— Запишемо як “додатковий витратник”, — серйозно кивнула працівниця і жестом запросила їх пройти вглиб. 

Вони йшли повз зали з назвою «Реєстрація магічних транзакцій», «Оцінка внеску в архетип міста», «Архів благословенних покупок», поки не дійшли до кімнати, де зберігалися картки. 

— Місто вже визначило вашу форму доступу, — мовив службовець з обличчям, що змінювалося під лампою. 

Він обережно підсунув картку до Кіри. Та, щойно вона доторкнулась до неї, картка пульснула теплим світлом і легенько завібрувала в її долоні, мов визнаючи право власності. 

— Вона… тепла. 

— Це Київ, — серйозно відповів службовець. — Він не дає холодного старту своїм Хранителям. Баланс наразі скромний, але місто вже зробило перший внесок. Плюс надбавка за наявність кота-консультанта. 

— Офіційно визнаного, між іншим, — гордо вставив Артур, поправляючи вуса. 

*** 

— То що, тепер ми багаті? — Кіра крутила картку в руках, ніби та могла прошепотіти їй курс магічного обміну. 

— Ми тепер офіційно не голодні, — урочисто заявив Артур, виструнчившись, як капітан на борту корабля. — Час до крамниці. І не в якусь там пересічну, а до «Сфера споживчого дива». Магічна лавка, дуже ексклюзивна, без запрошення або координатора ти максимум знайдеш чергу за пиріжками, і то, якщо пощастить. 

— Тобто, магія — це ще й логістика? 

— Магія — це перш за все логістика, та баланс між енергетичним потоком і харчовим забезпеченням.