РОЗДІЛ 2: Ринок «Відьмине»

РОЗДІЛ 2: Ринок «Відьмине» 

(у якому ринок продає спогади, перстень шукає дотик, а місто говорить її ім’я вперше) 

Уранці Київ пахне не початком, а звичкою: хлібом, кавою, пилом. Ніби саме місто ще не прокинулося, але вже піднімає штори й готує грішні думки про тістечка в переході. 

А от у квартирі Кіри пахло неспокоєм, тонким, настирним, як шум батареї. Чайник мовчав, упертий, як маршрутка в годину пік. Десь із під'їзду лунало невдоволене нявкання, стара сусідська кішка, як завжди, влаштовувала ранковий перформанс. Вікна були запітнілі, ніби сама ніч ще не відпустила цей простір, дихала важко, неохоче. 

Кіра сиділа на підвіконні, закутана в плед так щільно, наче ховалась не від холоду, а від рішень. Думки липли до скронь, як залишки сну, а погляд ковзав по туманному склу, де світло з вулиці розпливалося, як фарба на вологому папері. Вона згадувала вчорашнє. Автобус, якого не існувало, поїздку в ніч, Лису гору, де земля дихала, ніби щось старе прокидалось, кулон, що спалахнув у неї на грудях, і кіт, особливо кіт. Ще вчора вона думала, що найгірше — це втратити роботу. А тепер... тепер, здається, вона отримала вакансію, яку не обирають, але яка змінює тебе зсередини. 

— Я що, тепер маю постійно ходити вночі по горах, говорити з привидами і чекати на нові повідомлення? — буркнула вона в порожнечу. 

— Ага, — долинуло з кухні. — І ще — вивчити базовий курс «Магічне сміттєзнавство для новачків». 

Кіт з’явився з шафи, як з порталу, неспішно облизуючи лапу. 

— Бо ти навіть не уявляєш, скільки містичного лайна поховано під цими плитами. Частина з нього… рухається. Не дуже швидко, але вкрай недоброзичливо. 

— Я почну день із молитви. — Кіра зиркнула на нього з сумішшю іронії й відчаю. 

— Запізно. До речі, збирайся, ми йдемо на ринок. 

— Це ти про «Петрівку»? 

— Петрівка — це дитячий садок. Ми йдемо на «Відьмине» 

— Там що, ритуальні молоточки і ладан з рук? 

— Там продають речі, які не мали б існувати. Імена. Обличчя. Артефакти. Сни. Часом самих себе.  

Кіра мовчки загорнулась ще щільніше. Кулон у неї на грудях злегка тремтів, ніби знав, день буде не простим. 

— Тобі треба туди, — сказав Артур. — Київ вже налаштував хвилю. 

*** 

Коли вони вийшли з під’їзду, місто виглядало не так, як завжди. Туман не розсіявся, хоч день давно вступив у свої права. Світло падало приглушено, кольори бляклі, як на старій фотоплівці. І в повітрі було щось… не зовсім весняне, наче сам Київ затамував подих. 

Кіра крокувала поруч з Артуром, її кросівки час від часу чавкали, ніби й вони хотіли щось сказати. 

— І де цей ваш «Відьмине» — спитала вона. 

— На півдорозі між реальністю та вигаданим, — відповів Артур. — Якщо коротко, то в старому про́міжку між Львівською площею і тим, що називається пам’яттю. 

— Це ж не координати, — зітхнула Кіра. 

— А от і ні. Бо координати для карт, а «Відьмине» живе не на карті, воно живе в тому, що втрачено, але не забуте. У тому, що продають, але не мають права продавати. 

Вони звернули в арку, що вела до покинутої двоповерхової будівлі з вибитими вікнами. Колись тут був пункт прийому склотари, потім щось схоже на офіс, а тепер лишилась тиша. Артур торкнувся хвостом краю стіни і повітря ніби дихнуло назад, у бетоні з’явилась тріщина. 

— Готова? — спитав він. 

Кіра кивнула. 

— І пам’ятай, тут не можна думати про щось занадто сильно, бо «Відьмине» це чує.  

— Чудово. — Кіра зітхнула. — Дуже надихаєш. 

— Це ще не найгірше. Ходімо. 

Стіна просто зникла, наче її ніколи не було. І з іншого боку одразу подуло  запахом кропиви, гарячої кориці, вогкості старого паперу, і ще чогось...  

Ринок, у ньому було щось від внутрішньої сторінки газети, знайденої в підвалі. Вулиці викривлені, столи покручені, а тканини над головою ніби самі дихали, повільно, як груди сплячого звіра. Повітря важке, гірке, воно просочувалось у волосся й під шкіру. Продавці різні, занадто різні. Жінка з пір’ям замість вій, старий у піджаку з листя, худорлявий тип із лицем, схожим на вицвілу ікону. Істота з трьома головами, одна з яких безперервно обурювалась через ціни. 

— Ласкаво просимо у рай тих, хто купує зайве, — прокоментував Артур. — Але не озирайся різко, тут пам’ять іноді випереджає очі, а потім ти починаєш думати, що пам’ятаєш щось, чого не було.  

Кіра ступила за Артуром, наче за гідом у сни, куди краще не заглядати самій. Ноги самі несли, серце билося тихо, мов крадькома. Вона побачила чоловіка із обличчям, поділеним навпіл. Ліва частина молода, з гнучкою посмішкою, а права стара, з глибокими зморшками, як коріння дерева. Він продавав справжні спогади у банках. В одній сміх дитини, в іншій момент, коли когось востаннє обіймаєш. 

— За один дотик, — мовив він, простягаючи банку. — Але обережно: не всі спогади хочуть бути знову прожитими. 

Поряд стара жінка без очей торгувала іменами. Імена висіли на дротах, мов білизна, короткі, довгі, вже стерті або палаючі вогнем. Один покупець вибрав ім’я і щез у тіні між прилавками, залишивши за собою лиш запах паперу. 

Інший кіоск нагадував вулик. Зі щілин долинали голоси, уривки снів, у яких хтось падав, тікав, сміявся. Продавець, юнак із двома годинниками замість очей, записував щось на папірцях і вкладав до пляшок. 

— Сон на продаж, легкий, як пір’їна, без жодного повторення, — мовив він, не повертаючи голови. 

Кіра ковзала поглядом, намагаючись не зав’язнути надовго на жодному товарі. Тут усе мало надто велику вартість, навіть якщо здавалося дрібницею. А тоді вона побачила його, старе дзеркало, майже запітніле, з рамою з темного дерева, у ньому її відображення, але без тіні. Кіра завмерла, у грудях щось зойкнуло. Вона простягла руку... й Артур різко стрибнув уперед. 

— Не рухайся! Це не відображення, це пастка. 

— Але ж… це я. 

— А це — він.