РОЗДІЛ 1: Кіт і дівчина з пельменями

РОЗДІЛ 1: Кіт і дівчина з пельменями 

(У якому дівчина приносить пельмені, а київський кіт відкриває двері у щось значно більше) 

Київ того вечора дихав повільно й глибоко, мов хтось, хто щойно прокинувся після надто тривалого сну. Весна, волога й невпевнена, розтікалася містом, затоплюючи двори ароматом сирої землі, свіжих паростків і ще чогось невидимого, але чітко відчутного. Туман звивався поміж будинків, огортав дерева, тихо торкався вікон, ніби намагався щось розповісти, перш ніж зникнути. 

Кіра поверталася додому повільно і втомлено. Її пальці стискали пластикову ручку пакета з пельменями, які мали стати вечерею, виправданням і втіхою. Вона була з тих, кого помічаєш не одразу, але не забуваєш. Худорлява, з чіткими рисами й зеленими очима, що не просто дивляться — оцінюють. Її довге темне волосся, зібране в недбалий вузол, здавалося, трималося не шпильками, а силою звички. Улюблена, трохи потерта шкіряна куртка, чорні джинси і кросівки. Все в ній було зібране, стримане, але під цим, щось інше, те, що давно чекало на свій черговий вечір.  

На душі лежала втома, знайома й липка, як застійне повітря в маршрутці під вечір. В голові думки, що крутились уже не перший тиждень: «Куди далі?», «Що робити?», «Хто я, якщо не робота з графіком з дев’ятої до шостої?» 

Після звільнення минув місяць, спочатку було полегшення, потім тривога, а тепер ця дивна байдужість. Місто більше не здавалося живим, просто стіни, вулиці, обличчя, просто люди, що кудись ідуть. І просто вона, без маршруту. 

Квартира, в якій вона жила, розташовувалась на першому поверсі старого будинку, що бачив більше, ніж хотів. Вікна виходили на подвір’я, де росли покручені бузкові кущі, кривобокі, але вперті. Хтось колись намагався поставити лавку, вона досі тут, похилена і обдерта.  

Кіра відкрила двері ключем із легким клацанням, зайшла в напівтемний коридор, де запах вологи ніколи не зникав повністю. Повісила куртку, затісну, але мовчазну і рідну, як усе в цьому домі. 

Кухня зустріла її тишею. Вона поставила пельмені варитися, і поки вода набиралась у кипіння, притулилась до підвіконня. Місто за вікном вже повністю занурилось у туман, світло від ліхтаря розпливалося колом, а тіні дерев виглядали так, ніби саме зараз готувались з кимось поговорити. У цій м’якій тиші прозвучав звук, непевне шкрябання десь під підвіконням. Не гучне, не агресивне, просто… присутнє. Кіра нахилилась, визирнула, і  завмерла. 

Кіт, чорний, великий, вологий, із шерстю, що блищала в світлі ліхтаря, як ніч після грози. Він сидів на сміттєвому баку й дивився на неї не відриваючи погляду. Дивився по-людськи, довго, знаюче. Вона не одразу зрозуміла, чому відчинила двері, просто вийшла в кросівках, без куртки, в півсвітлі. І стала перед ним. 

— Ти що, заблукав? — обережно спитала вона. 

Кіт зірвався зі смітника, приземлився м’яко і легко. Пройшов кілька кроків, спокійно сів, як той, хто точно знає, що має право бути тут. 

— Мур, — сказав він. 

Кіра кліпнула. 

— Що?.. 

Він нахилив голову, подивився знизу вгору. Його очі світилися не яскраво, але глибоко, як зелене скло на дні пляшки. 

— Нарешті, — промовив він. Голос хриплуватий, іронічний.  

Кіра відкрила рота. Закрила. Потім знову відкрила. 

— Ти... говориш? 

— А ти спостережлива, молодець. 

— Це сон? 

— Це Київ. І так, я говорю. Ні, ти не спиш.— Кіт схилив голову. — Ми переходимо до частини, де ти кричиш? Бо я б хотів цього уникнути. 

Кіра відступила на крок, але не тікала. 

— Я Артур. Саркастичний, мудрий, з характером, майже завжди правий. І, здається, твоя черга прийшла, місто розгортає карти, одна з них сьогодні твоя. 

— Що? Я… що ти маєш на увазі? 

— Що ти  не випадкова. І якщо ти мене чуєш, то ти вже в грі. 

— Грі?.. 

— Тільки не панікуй. І, будь ласка, поки ще не пішла перевіряти, що там з твоїм розумом, дозволь мені зайти. Я відчуваю, що пельмені вже готові. 

Кіра мовчки відійшла вбік. 

— Заходь. 

— Дякую. Бо я вже почав відчувати, що вечір без вечері — це жорстокість.  

Артур пройшов повз неї, легко, як дим, і ступив у передпокій. Оминув килим, окинув поглядом стіни, ніби оцінив усе одним рухом вусів. 

— А ти не з тих, хто прикрашає зайвим, — протягнув Артур, оглядаючи кухню. — Мінімалізм, затишок і підвіконня з характером. Якраз для проривів у магію… або катастроф. 

Кіра зачинила двері, ще не зовсім вірячи, що це відбувається. Її долоні були холодними, але дихання рівне. А в середині  не страх, щось інше, давнє, як перший туман над Києвом. Вона пройшла на кухню, поставила чайник, розклала пельмені в дві тарілки. І хоч мозок кричав, що це абсурд, тіло робило все автоматично, без сумнівів. Наче знало: ця вечеря мусить бути на двох.  

Артур втупився в свою порцію з таким виглядом, ніби оцінював роботу майстер-шефу. 

— Ви взагалі їсте пельмені? — спитала вона, не обертаючись. 

— А ти питаєш це до чи після того, як уже поставила мені тарілку? 

— Мабуть, під час. 

Артур підстрибнув на стільці. 
— Ну, принаймні не з гречкою, — пробурмотів. — Терпіти можна. 

Кіра сіла навпроти, дивлячись, як він акуратно підчепив пельменя лапкою й надкусив. 

— Це… це дивно. 

— У цьому й суть, — відказав Артур. — Пельмені, їжа тих, хто на роздоріжжі. А ти — якраз там. 

— Ти завжди так говориш? 

— Коли ситуація має драматичний потенціал, а ще, коли голодний. 

Кіра взяла чашку, але не зробила ковтка. Долоні все ще були трохи холодними, мов після дощу. Вона дивилась на Артура й намагалася не кліпати, бо з кожною секундою те, що здавалося дивним, усе глибше впліталося у реальність. І вже не випадало з неї. 

— Не всі люди — Хранителі, — м’яко буркнув Артур, продовжуючи їсти пельмені. — Але тебе місто обрало. І воно, на жаль, не знає помилок. 

Кіра завмерла. Озирнулась.