Ті ночі, коли море було нашим, " Моє сімнадцяте літо"

Мені сімнадцять. За цей час я встигла пережити чимало почуттів — і взаємних, і тих, що існували лише у моїй голові. Було кілька реальних побачень, навіть повторних, і для дівчини з моєю закомплексованістю та «звичайною» зовнішністю це здавалося маленькою перемогою.

Підліткам взагалі непросто — хоч що б там говорили. Ми бачимо світ у чорно-білих тонах, не даючи людям права на помилки, а тим паче на другий шанс. Усе здається або правильним, або безнадійно зіпсованим. І в цьому безкомпромісному світосприйнятті є своя жорстокість і своя наївність.

Я з теплом згадую ті юнацькі романи… Особливо один. Роман був один, а хлопців — двоє. Смішно. Кажуть, у першому коханні жінка любить чоловіка, а в наступних — саму любов. І, мабуть, у цій фразі більше правди, ніж ми готові визнати.

       Так от. Мені сімнадцять. Я щойно вступила на філологічний факультет і, з відчуттям виконаного обов’язку, вирушила з батьками до моря — востаннє разом, як згодом з’ясується. Серпень. Повітря пахне сіллю та сонцем, а хвилі, теплі й лагідні, щодня обіймають моє тіло після довгих випускних і виснажливих вступних іспитів. Я ще не знаю, що це літо змінить мене назавжди.

      Я й не помітила, як пролетіли ті кілька років. Ще вчора я була дівчинкою, яка писала в зошиті потаємні вірші про кохання, яке ніколи не відчувала, а сьогодні мені сімнадцять — і в моєму особистому «архіві почуттів» уже є і справжні побачення, і уявні романи, і кілька поцілунків, від яких паморочилося в голові. Більшість з цього відбувалося, звісно, у моїй фантазії, але хіба підліткові фантазії менш цінні?

Я завжди вважала себе звичайною — середня зовнішність, трохи незграбна, із цілою колекцією комплексів, які я ховала під іронією та мовчанням. І тому кожна увага з боку хлопця була для мене маленьким проривом, ковтком кисню. Моя самооцінка тоді була хиткою конструкцією, яку могла або підняти вгору одна фраза, або зруйнувати чужий байдужий погляд.

У сімнадцять світ здавався мені чорно-білим: є добро і є зло, є ті, хто «свої», і ті, кого треба уникати. Ніхто не заслуговував на другий шанс, і помилки, як мені тоді здавалося, були ознакою слабкості. Тепер я розумію, наскільки це наївно, але тоді ця категоричність була моєю бронею.

Я згадую ті перші юнацькі романи з теплою і навіть трохи сумною усмішкою. Один із них особливо врізався в пам’ять. Роман був один, але хлопців — двоє. Смішно, правда? У першому коханні жінка любить чоловіка, а в наступних — саму любов. І, мабуть, у цьому є щось вічне.

Так от. Мені сімнадцять. Я щойно вступила на філологічний факультет — моя гордість, мрія батьків і, водночас, новий етап, якого я так боялася. Щоб відсвяткувати це, ми втрьох вирушили на море, у шумну, завжди людну Одеську область. Я тоді ще не знала, що це буде остання наша подорож у такому складі.

Серпень. Сонце розжарює пісок так, що босі ноги пече, але вода ніжна й лагідна. Щодня хвилі обіймають мене після виснажливих випускних вечорів і вступних іспитів, змиваючи втому. У столовій, де ми обідали, постійно сиділа міні-сім’я: мама і син. Він був високий, впевнений у собі, надто розумний (принаймні, на думку моєї мами) і, як вона казала, «перспективний». Його звали Юрій.

Але… він мені не подобався. Зовсім. Бо серце моє несподівано вибрало іншого — сина директорки пансіонату, Андрія. Він був у всьому протилежністю Юрію: ненадійний, без планів, але з такою безтурботною усмішкою, що я розтанула вже в перший день.

Я ще не знала, що цього літа мої вечори будуть пахнути морем і свободою, а ночі — тихим сміхом на темному пляжі, куди я тікатиму від Юрія під прикриттям «дозволених» прогулянок. І що десь там, між зорями і шумом хвиль, я вперше відчую себе по-справжньому красивою.

Удень усе було звично: сонце, купання, шумна їдальня, батьки, які підморгують, мовляв, “подивися на Юрія, от хороший хлопець”. Він сидів навпроти, чемно вітався, говорив правильні речі і навіть іноді намагався жартувати. Мені було приємно, але не більше. У його погляді було забагато впевненості, наче він уже наперед вирішив, що я маю бути зацікавлена.

А ввечері все змінювалося. Коли сонце ховалося за обрієм, на території пансіонату починали грати музику. Юрій запрошував мене на дискотеку, і мама з полегшенням відпускала, впевнена, що я під наглядом. А я, танцювавши кілька хвилин для “прикриття”, і непомітно зникала з залу, ковзаючи темними алеями в бік пляжу.

Там, у тіні нічного моря, чекав Андрій. Його обличчя освітлював лише місяць, і це робило його ще привабливішим. Він ніколи не питав, де я була, ніколи не вимагав пояснень — просто простягав руку і тягнув ближче до води.

Ми сиділи на теплих каменях, слухали хвилі, іноді говорили про дурниці, іноді мовчали, і це мовчання було насиченіше за будь-які слова. Я відчувала, як моє серце б’ється швидше від одного його дотику. У той момент мені здавалося, що весь світ існує тільки для того, щоб ми могли сидіти поруч.

Море тихо дихало, зірки висіли так низько, що здавалося — ще трохи, і я зможу до них доторкнутися. Андрій нахилився ближче, і я вперше в житті зрозуміла, що таке момент, який хочеться зупинити.

Я знала, що це літо закінчиться. Але в ту ніч мені здавалося, що воно буде вічним.

Наступного дня я помітила, що поведінка Юрія змінилась. Якщо раніше він просто чемно цікавився моїми справами, то тепер його погляд наче шукав відповіді на запитання, яке він ще не встиг поставити. Під час обіду він майже не жартував, а після — тихо запропонував прогулятися ввечері.