Глава 35.

Сонце повільно тягнулося до горизонту, і Марракеш у цей час здавався рідким золотом — місто ніби розтікалося теплим світлом, що заповнювало тераси, арки, тінисті дворики готелю. Вечір був м’яким і трохи втомленим, як людина, яка сміялась занадто багато протягом дня.

У ресторані було вже досить людно. Пахло м’ятою, солодким кмином і запеченим ягням. Крізь ажурні арки видно було рожеві мури старого міста, і небо, яке повільно ставало індиговим, мов темний оксамит. Столики з мозаїчною плиткою блищали у світлі ламп. Вогники у латунних світильниках миготіли, ніби нервові повіки очей, що намагаються не дивитися прямо на тебе. Здавалося, що кожен рух у цьому світлі ставав повільнішим і важливішим. 

Ніка прийшла трохи раніше. Вона так завжди робила перед складними зустрічами: щоб встигнути зібратися, налаштуватися на потрібний лад. Сьогодні це було вкрай необхідно — кілька хвилин на те, щоб зібратись докупи після того, як життя вчергове зробило коло й знову підкинуло їй зустріч, якої вона не планувала.

Вона піймала себе на думці, що з роками все менше любить сюрпризи. Власне, по життю вона не любила кілька речей — зайвого шуму, чужого жалю і спогадів, що приходять раптово. А цього вечора спогади стояли зовсім близько, наче люди за сусідніми столиками.

Жінка поглянула на своє відображення у дзеркальному вітражі на стіні. Світла лляна сукня простого крою з відкритими плечима, мінімум прикрас. Волосся зібране не надто старанно — так, ніби вона просто закрутила його на потилиці, працюючи з документами, й раптом згадала про вечерю. Виглядала вона спокійною, майже бездоганною. Принаймні — зовні. Внутрішньо — кожна клітинка тіла напружено бриніла в передчутті прийдешньої зустрічі.

Вона замовила воду з м’ятою. Рукам потрібна була справа, інакше вони починали легенько тремтіти.  

За ці п'ять років вона часто запитувала себе чи правильно вчинила тоді. І кожного разу приходила до висновку, або ж сама себе переконувала, що все зробила вірно. У всіх все склалося добре: Олекса — успішний затребуваний айтівець, зараз працює віддалено і горя не знає; Аліна знайшла себе як відеоблогер. Вони вже три з половиною роки живуть у Торонто. Діти щасливі, доглянуті. Її з Аліною батьки радіють успіхам дітей та безмежно люблять онуків. Сама вона, як завжди в скрутні часи, пішла з головою в роботу — аби не думати зайвого, не ятрити душу пустими сумнівами. Як результат — її фірма сьогодні стала знаною міжнародною юридичною компанією з серйозними партнерами по всьому світу. Все чудово! 

Але коли вона сьогодні його побачила щось всередині запекло так сильно… 

Вона наче знову опинилась у своїй київській квартирі того осіннього дощового вечора, коли з останніх сил намагалась втримати сльози під повіками, а горло рвав крик невимовного болю втрати. 

П’ять років. П’ять чортових років, коли вони всі так старанно уникали прямої зустрічі, тікали й ховалися від болю і внутрішніх страхів. Аж раптом доля вчергове вирішила так необачно пожартувати. І ось вона тут —  у місті, де ну, ніяк не думала, що зустріне їх — сидить  і чекає на свою сестру і її чоловіка. Чоловіка, якого кохала так, що світ тріщав по швах. Чоловіка, який досі… 

Ніка повільно вдихнула, мимоволі примруживши очі.

“Досить! Припини негайно про це думати! Не зараз”, — наказала сама собі й зробила ковток води.

За декілька хвилин з’явились вони.

Аліна — яскравий спалах лавандового шовку й оптимізму, що наче іскрив по краях. Занадто широка посмішка. Занадто гучний сміх. Занадто невимушені кроки. 

Олекса — красивий, зовні спокійний, наче вирізаний зі світла й тіні водночас. Його погляд знайшов Ніку першим. Проколов її наскрізь, залишив шлейф чогось важкого під ребрами.

— Досі не можу повірити, що ти тут! — Аліна буквально налетіла на сестру з обіймами. Обняла міцно, широко посміхаючись, але було щось в цих обіймах … обережне, натягнуте. 

Лесь коротко кивнув:

— Привіт ще раз, — і теж обережно обійняв її. Холодний терпкий запах чоловічого парфуму ковзнув по шкірі, мов спогад й наче зачепився за внутрішню поверхню шкіри.

Він торкнувся її плеча буквально на секунду — і одразу відступив. Але цього було достатньо аби серце на мить зупинилось, а потім забилося часто-часто.

Олекса сів навпроти. Аліна — поруч з ним. Він мимоволі обперся на стіл й нахилився трошки вперед, на пів сантиметра ближче до Ніки, ніж слід. Ледь вловна деталь, але Аліна помітила й від цього всередині у неї щось стислося.

Ніка ж відчула, як її тіло автоматично напружилось. Столик був занадто маленьким для всіх цих невимовлених речей між ними. 

«Ось так, — подумала вона. — П’ять років, двоє дітей, один шлюб — і одне коротке “привіт”, ніби ми тільки вчора бачилися. Здається, все знову летить під три чорти. Бляха!».

Кілька секунд ніякової паузи.  Між ними — меню, мерехтіння свічок і ті п’ять років, які кожен пережив по-своєму.

— Ти вже щось вибрала? — спитала Аліна, розгортаючи меню з таким виглядом, ніби дуже зосередилась саме на виборі їжі, а не на тому, хто сидить навпроти.

— Думала взяти таджин з ягнятиною, — сказала Ніка. — Кажуть, він тут дуже хороший.

— Тоді і я візьму, — одразу озвався Лесь. — Ти завжди вміла знаходити найкраще в меню.