Глава 34.

Пройшло 5 років

~~~~~~~~~~~~~~

Марракеш  зустрів Ніку дивовижним сплетінням східної екзотики з енергійним ритмом сучасності. Місто було просто перенасичене барвами, ароматами й звуками: від золотавих стін медини та візерункових плиток палаців до яскравих тканин на базарах і пряного запаху кориці, м’яти та шафрану, гомону торговців і закликів муедзина з мінаретів.

У фоє готелю, де кондиціонери з усіх сил боролися з африканським сонцем, стояв знайомий гул — туристи, валізи, блиск мармуру. Сонце безсоромно зазирало всередину, і фоє готелю тремтіло в помаранчевому світлі, що просочувалось крізь високі вітражі.

Ніка сиділа біля рецепції, чекала на юриста компанії, з якою її клієнт мав завтра підписувати угоду. Її ноутбук, документи, телефон — все було розкладено в ідеальному порядку на скляному столику поруч. Кілька років роботи з міжнародними клієнтами навчили її витримки й точності.

Вона виглядала впевнено — класичний діловий костюм кольору карамелі, легка біла блуза, волосся зібране у не надто строгий, але охайний вузол. Зовні — жінка, яка чітко знає, що має робити. Усередині — звична спокійна зібраність: справи, зустрічі, вичитка договору, політ назад до Києва. Нічого зайвого. 

І саме в цю секунду, коли вона взяла чашечку з еспресо, за спиною пролунав знайомий… до болю знайомий голос:
— Привіт. Невже це справді ти?

Вона завмерла. Не обернулась одразу. Її пальці на мить сильніше стиснули чашку, серце мимоволі забилося швидше. Подумки наказала собі заспокоїтись, мʼяко усміхнулась і тільки потім повільно обернулась.
Це справді був він — Лесь.

Пʼять років — а він майже не змінився. Змужнів, хіба що. Риси стали чіткішими, погляд — спокійнішим. Волосся трохи довше, красивими хвилями зачесане назад й коротка акуратна борода, яка йому дуже личила. Легка біла сорочка мʼяко спадала широкими плечима, на шиї бейдж з Pixel Fest, у руках — телефон і бейдж дружини.

— Лесю! — посміхнулася вона ширше. — От це так зустріч… Не думала тебе тут побачити. 

Він кивнув і засміявся коротко, ніби не вірив у те, що бачить.
— Я теж не одразу повірив. Подумав, привиділось. Хоча, зізнаюсь, бачив тебе недавно.
— Мене? Де? — вона здивовано звела брови.
— У стрічці на Facebook. Фото з конференції в Лондоні. Юридична компанія… "Bertrand & Co." здається.
— Ага, точно, — кивнула вона, — було таке. Тепер працюю з ними на великих міжнародних контрактах.

— Ти яким вітром тут? Відпочинок чи робота? — він кинув швидкий погляд на столик за нею. — На скільки я розумію робота. 

— Саме так. Зараз має бути зустріч. А ти?…

— Аліна тут на фестивалі блогерів, — він показав бейдж Аліни.  — А я за компанію. Це у неї вперше, не хотіла сама їхати. У неї панель через… — він поглянув на годинник, —  двадцять хвилин.

— Ясно. Вона — молодець. Я бачила декілька її відео, мені сподобалось. А Соня з ким залишилась, якщо ви обоє тут? Чи вона тут, з вами?

— Ні, вдома у Торонто залишилась. Моя мама приїхала.

— О, чудово! Надовго чи ти її забрав з кінцями? Як, доречі, її здоровʼя?

— Тьху-тьху, все нормально, здорова. Приїхала на пару місяців. Я хотів би її забрати, але вона ні в яку. “Що я там буду робити?” й все таке. 

— Може й правда, — стенула плечима Ніка. — Це я з нею останній раз бачилась… а коли це?... — задумалась Ніка, пригадуючи. — Ого, пів року тому… Так, коли ми разом на Великдень до батьків їздили. 

— Так, вона мені говорила. Її так вразив твій Лука, — його голос на цих словах наче просів, а очі злегка звузились. — Вона мені всі вуха продзижчала тоді, що він — викопаний я у дитинстві. Особливо очі. 

Ніка не відразу знайшла, що відповісти. Відчула, як тепліють щоки, а пальці ледь відчутно тремтять. 

Вона добре памʼятала момент, коли мама Олекси сказала це при всіх, коли родина вранці зібралась за великоднім столом. Памʼятала, як ці слова вдарили їй по нервах й змусили мозок хаотично шукати, що відповісти; як Костя кинув тоді на неї швидкий дещо розгублений погляд; а батьки на мить напружено завмерли. Але мама, молодчинка така, швидко знайшлась. Засміялась дещо натягнутим сміхом і сказала:

— Ой, свахо, що вам сказати? Це ми, бабусі, мабуть, завжди так — дивимось на малечу і бачимо своїх діточок, коли вони маленькими були. У нього оченята один в один як у Ніки, коли вона маленькою була — такі ж яскраві й трохи зеленого було, а потім з кожним роком все темніші, все більше сірого з синім, а зеленого зовсім мало лишилось. Боженько, свашко, це ж, мабуть, як вам важко онучку так довго не бачити? — швидко перевела тему мама. — Що ж воно — тільки по телефону та по тому… як його… Свайпу чи Скайпу. 

Як же вона тоді була вдячна мамі! Але зараз треба щось відповідати самій. Вирішила триматися маминої версії.

— А моя мама каже, що він — викопенна я в дитинстві й очі як у мене:  такі ж яскраві, — наскільки можливо впевнено й з посмішкою сказала Ніка. —  Каже, шкода, що з роками потемніли, сірого набралися.  

— Ну, ясно, — одними лише кутиками губ посміхнувся Лесь у відповідь, але очі залишилися серйозними. — Як він взагалі? В садочок ходить? Чи з нянею? Костю татом називає?

Останнє запитання, сказане водночас з прямим поглядом смарагдово-сірих очей, змусило Ніку дещо роздратовано стиснути губи. Але зусиллям волі змусила себе залишатися спокійною.