Глава 33.

Нічна траса ковтала світло фар і повертала його назад тремким жовтим відблиском у калюжах після денного дощу. Лесь їхав мов на автопілоті: руки на кермі, очі — на темній стрічці асфальту попереду, думки — далеко позаду, в її вітальні, серед блакитних повзунків і сміховинно маленької шапочки з вушками.

Радіо бурмотіло щось фоном, він вимкнув — стало тільки гірше. У цій тиші слова Ніки у його голові звучали ще виразніше: “Я не зобов’язана перед тобою звітувати. Хоч ти й родич.” А ще — те Костине буденне —  “Я вдома”. Ніби печатка. Ніби хтось поставив останню крапку там, де він сподівався знайти принаймні кому. І ці його домашні капці! У нього, наприклад, ніколи не було в її квартирі капців.

“А якщо це мій син?” — питання, що гризло мозок, мов іржа. Він бачив її живіт. Шість місяців, кажеш… Чи не завеликий для шести місяців?  Хто зна… Він же не грьобаний гінеколог! 

Лесь піддав газу — машина слухняно прискорилась, і від цього стало трохи легше. До Чернівців ще кілька годин. Втома склеювала повіки, плечі ломило, а всередині крутилося дике, уперте: “То мій чи його?”

“Добре, — зціпив зуби. — Навіть якщо правду сказала. Навіть якщо батько — Костя. Значить, вони зійшлися одразу після того, як ми розлучилися. Швидко ж ти мене поміняла!” Й одразу ж відчув, як ця думка пече вогнем: поміняла — неначе він річ. 

Зліва спалахнули фари зустрічної — коротке засліплення, і знову темрява, дорога, відбійник. Він проковтнув сухе повітря салону, натиснув сильніше на кермо, аж побіліли кісточки на пальцях. “Могла й навмисне, — шепотів внутрішній голос. — Щоб порвати остаточно. Щоб не було навіть шансу переграти. Щоб все було, як вона сказала.” У цій версії все складалося. Отака от неприємна логіка.

“І що мені з цим робити?” — спитав дорогу, ніч, себе самого. Відповіді не було. Була тільки ця порожнеча між ребрами, як після сильного удару, коли повітря не відразу повертається в легені. Він ковтнув каву з термокружки — холодну, гірку — й скривився. “Поїздка вдалась, геній! Везеш додому нуль спокою і повний багажник болю.”

Він уявив Аліну, яка спить на боці, притримуючи живіт, — і усвідомив: вдома чекають не питання й не внутрішні терзання, а робота і не до кінця зібране дитяче ліжечко. Гвинтики, інструкція, безглузда пластикова іграшка у формі хмаринки. Світ, де все просто, де від нього вимагається бути поруч, заробляти, годувати та оберігати сімʼю.

Десь попереду миготіли вогні придорожнього містечка. Він зменшив швидкість. Пальці відлипли від керма — наче відчули, що бій уже програно, але йти з поля треба рівно, без бігу. “Досить! Доживемо до ранку. А далі — робота. Поїду заберу Альку. Все нормально. Нічого аж такого не сталося,” — подумав.

І все ж одна уперта думка вросла у свідомість, як цвях: Я повинен знати. Хай не сьогодні, не завтра, але колись. Бо якщо це — мій син… Я маю право про це знати.  

Фари повели машину в темряву. Асфальт дихав вологою, нічне небо висіло низько. Він їхав і мовчав, і тільки раз, коли траса пірнула в лісосмугу, ледве чутно прошепотів у ніч:

— Господи, допоможи мені витримати.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Після того як Лесь пішов, у квартирі стало дивно тихо.

Ніка ще постояла декілька секунд в коридорі, прислухаючись до звуків, яких більше не було: до відлуння його кроків, до глухого звуку дверей ліфта, що зачиняються.

Пахло полуницею, його парфумом і трохи — минулим. Ніка зробила глибокий вдих і пішла до Кості на кухню.

— Чого він приїхав? Дізнався, що ти вагітна? — запитав Костя, розкладаючи покупки на кухні.

Його голос не був ні ревнивим, ні злим — радше обережним, лагідним. Як у людини, що боїться доторкнутись до чужого болю, аби не зробити ще гірше.

— Так, — відповіла вона просто.

 — Запитував хто батько? 

— Ага. 

— І що ти сказала?

— Нічого. Ти дуже вчасно прийшов.

— Бачиш, як добре, що я тебе вмовив привезти продукти. Картина вийшла епічна.

— Точно, — ледь всміхнулася вона. — Краще всяких слів.

— Твої, мабуть, свято впевнені, що дитина від мене, — сказав він, миючи овочі на салат.

— Думаю, так і є. Ти вже вибач…

— Вибачити? За що? Мені це приємно. Якщо запитають, я відмовлятися не стану. Скажу, мій. На ось, — поставив перед нею миску з митими овочами та дошку, — ріж салат. Було б простіше, аби ми одружилися.

— Костя, не починай, — взялась за ніж Ніка. 

— Ой, та знаю я, знаю, — Костя зайнявся мʼясом. — Але чесно, ти хоч розумієш, що твоя впертість робить з мене якогось ідіота? Люди думають, що я засранець, який дитинку зробив, а одружуватись не хоче.

— То скажи, що це я ідіотка, яка тебе не хоче, — спокійно відповіла вона. — Це ж правда.

Він розсміявся.
— Боже, як же ти мене вмієш принизити, і все з любовʼю.

— Це талант, — підморгнула вона й додала: — Я просто не хочу, щоб ти виглядав… — вона зупинилася, шукаючи слова, — …як герой дешевої мелодрами, який виховує чужу дитину, бо вірить у другий шанс.