Глава 31.

Ранок був тихий, майже прозорий — із запахом весільного короваю, молока і мокрого саду після нічного дощу. Сонце підіймалося, повільно торкаючись даху старого батьківського дому, золотило дерева у садку.

Мама вже стояла біля плити, перевертала сирники.
На столі — нарізаний коровай, варення, мед, чашки. Вона глянула на доньку, коли та зійшла сходами.

— Чого так рано встала? — сказала лагідно. — Сильно шумлю? Розбудила чи що?
— Не спалось, — відповіла Ніка, сідаючи. — Та й виїхать краще раніше. Щоб потім по темному не їхать. Я хотіла до десятої вже виїхать.
— Та і я ж так подумала. Думаю, встану раніше, сніданок приготую. Щось в дорогу зберу. 

Костя зайшов слідом.

— Доброго ранку! Ого, як класно пахне! Я поставлю чайник? Кави б заварити. Дурна звичка: тільки прокинувся — першою справою кава. 

— Та я зараз поставлю, — кинулась мама. — Але заварюй сам. Он там у шкафчику подивись, яку краще заварити.  

Вона кинула сирники й взялась допомагати Кості:

— Ось цю, дивись, заварюй. Це Веронічка ще минулий приїзд привезла. Гарна кава! Я бережу. Тільки для своїх. У тебе… господи, як воно називається… пам'яті вже геть нема… термос є? В дорогу собі заваріть. 

Костя відразу втягнувся в ранкову метушню. Вони з мамою якось відразу знайшли спільну мову. Накривали на стіл разом, гомоніли, що краще взяти в дорогу. Ніка тільки з посмішкою спостерігала.

Коли все було готово, мама запросила до столу.

— А Іванович? Лесь з Аліною? — спитав Костя.
— Батька чекати нема чого. Поїхав в центр в магазин за сиром. Там кращий вибір. Якщо кого зустріне, то може зачепитися язиками надовго.  А ці двоє… сплять, — відповіла мати. — Молодята ж, — додала з легкою посмішкою.

У цю мить у дверях з’явилась Аліна — у халаті, з розтріпаним волоссям, усміхнена, але втомлена. За нею — Лесь, з похмурим обличчям, ніби ще не зовсім прокинувся.
— Доброго ранку, — промовила Аліна.
— Доброго, — відповіла мама. — Оце ви вчасно! Сідайте. Ось, візьміть тарілки. Он — сирники, он — кава, он — чайник, тільки закипів. Хто який чай хоче, вибирайте, заварюйте. О, он і батько приїхав.

На кухні панував той особливий ранковий гармидер, який буває тільки в селі після великої події: коли вся родина, невиспана й невмита, збирається за одним столом під проводом старшої господині.  Хтось куняє, хтось сміється, згадують вчорашнє…

Ніка сиділа ближче до вікна, поруч — Костя, який уже зібрав все необхідне в дорогу. Він час від часу поглядав на неї — з тією непоказною, але щирою турботою, яка часом замінює любов.
— Їж, — тихо сказав він. — Попереду вісім годин в дорозі.
— Я їм, — усміхнулась вона.
— Ти робиш вигляд, що їси, — парирував він, підсовуючи до неї тарілку.

Мама глянула на них і ледь помітно посміхнулась:
— Добрий у тебе хлопець, доню. Бережи такого.

Ніка нічого не відповіла. Лише опустила очі, бо серце защеміло — Лесь сидів надто близько, а звуки цієї проклятої ночі досі стояли у вухах.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

— Ви вже вирішили, де житимете? — спитала мама у Аліни з Лесем, поки підкидала їм у тарілки гарячі, тільки зі сковороди, сирники. 

Аліна швидко кинула погляд на Леся, і її обличчя освітила усмішка:
— Так. У Чернівцях.

— У Чернівцях? — здивувалася мати. — А чого у Чернівцях? Я думала —  ви або до нас, або у Києві.

— Ні, — сказала Аліна. — У нас тепер там квартира.

— Квартира? — здивувалась мама. — Звідки?

Ніка, яка саме переглядала повідомлення у телефоні, спокійно відповіла:
— Це мій подарунок. На весілля.
Вона підняла очі — коротко, рівно.

Мама здивовано подивилась на неї:
— Доця, а це не перебір? Це ж надто дорого. Можна ж…

— Мам, не переживай, — перебила її Ніка. — Це через одного знайомого. Він має будівельну компанію в Чернівцях, вони якраз почали продаж у новому ЖК. Зробив як для своїх, без накруток. 

Аліна вдячно усміхнулась, але в очах блиснуло щось двозначне — і вдячність, і ніяковість. Вона знала: сестра зробила те, що зробити міг лише хтось, хто відпускає, а не просто допомагає.

Лесь мовчав. Йому було ніяково навіть підвести очі. Те, що вона подбала про квартиру, що подзвонила Остапчуку й “влаштувала” його на роботу в чернівецькому філіалі — усе це було схоже на милість, якої він не просив. І на спробу триматися якомога далі від нього. Він знав: це її спосіб закрити коло. Поставити крапку.

— Так, а як навчання? — отетеріло поглянула мама на молодшу дочку.

— Відрахуюсь. 

Мама аж заклякла:

— Як? Два роки відучилась і що — коту під хвіст?

— Мам, не переживай, — безтурботно відповіла Алька. — Народжу, а потім вступлю відразу на третій курс. Я вже все дізналася. Так можна. Можу вступити в якийсь інший ВУЗ, де ми там тоді будем. Зараз у Леся робота тут, у Чернівцях…

— Лесю, ти роботу вже знайшов? — перебила її мама й здивовано поглянула на новоспеченого зятя. — Глянь, і мовчать, нічого нам не кажуть! А аби я не спитала? Так а де? Що за робота?