Глава 30.

— Та ви що, здуріли, чи що? Що це за видумки? Який готель? Хата пуста стоїть. Уже все постелено, — мамин голос, як завжди, звучав мега впевнено.

Вона звилася, не встигла Ніка договорити, що вони з Костею хочуть переночувати в готелі у Чернівцях.  

— Мам, це ще їхать… Ми з шести ранку на ногах..

— А я з пʼяти! І що там їхати? 30 кілометрів.

— 60 взагалі то.  Мам, 7 годин в дорозі…

— А ви що — пішки йшли? Вероніка, все!  Не мороч голову! Вдома бозна скільки не була! Нема куди гроші дівати, чи що? Консервацію візьмете. Грибів. Батько он білих назбирав. Може якоїсь городини, що там тобі треба. 

— Мама, яка консервація? Яка городина? Мені нічого не треба. Я що собі картоплі не куплю?

— Хто тобі за картоплю каже?  Підеш в підвал, подивишся. Візьмеш, що треба. Це ж домашнє. Яблук набереш. Пропадають.

— Мам…

— Все, Ніка! Розмова закінчена. Іди візьми у батька ключ і їдьте додому. Ти лягай у Аліни, вони — ну, Аліна з Лесем — ляжуть у твоїй, вона більша і ліжко там краще, ну, а Костя у гостьовій. Все, їдьте. Ми теж уже зараз їдемо. Спокійно лягайте й відпочивайте собі. І не сперечайся.

Після цього “не сперечайся” залишалось тільки послухати.

Ніка поглянула на Костю, який стояв поруч і усміхався куточками губ й лише стенула плечима, типу “ну, що тут зробиш?”
Костя без зайвих питань кивнув.
— Ну, поїхали, — сказав він просто.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Дощ наздогнав їх уже за містом — дрібний, тихий — у світлі фар його косі лінії здавалися срібним павутинням.

Краплі стукотіли по даху машини, Костя мовчки вів машину, лиш іноді кидав короткий погляд на Ніку.

Вона сиділа, спершись головою на скло, очі — напівзаплющені, губи мʼякі, безвольні, як у людини, що давно перевтомилась, але не дозволяє собі заснути.

— Опусти крісло, відпочинь, — сказав він.
— Ні. Якщо ляжу — засну, а ти лишишся сам за кермом.
— Я не проти.
— А я проти, — втомлено всміхнулась вона. — Ти й так цілий день мене возиш.

— Мені не важко. Навпаки — на весіллі погуляв, у Чернівцях побував. Чудове місто доречі.

— Рада, що тобі сподобалось.

Він нічого не сказав, тільки посміхнувся, зосереджено вдивляючись у дорогу. Фари прорізали темряву вузькою жовтою смугою, розтинаючи нитки дощу.

Вона стиснула долоню на животі — ледь відчутний рух, який він помітив, але вдав, що ні.
— Ще трохи, — сказав м’яко. — За двадцять хвилин будемо вдома.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Батьківський двір зустрів їх знайомим потріскуванням гравію під колесами й приглушеним гавкотом сусідського собаки.

Костя відкрив дверцята, перший вийшов із машини, розкрив парасольку й обійшов, щоб допомогти їй вийти.
— Давай руку, — сказав лагідно.

— Я не з цукру, — усміхнулась вона, але руку подала.
Тепла долоня, звичний дотик — не пристрасть, а спокій.

Ніка відкрила двері, клацнула вимикачем — тепле світло розлилось по коридору.

— Ходи, я покажу, де що, — сказала вона, знімаючи пальто. Піднялися на другий поверх: — Твоя — ось тут, перша зліва. Там свіжа постіль, вода, все є. Ванна — далі, за сходами.

— Дякую, — усміхнувся він. — Ти йди відпочивай, я сам розберусь.

— Я ще випʼю мʼятного чаю. Будеш?
— Буду. 

На кухні стояла тиша, тільки дощ шумів за вікном та тихенько булькотів чайник.
Вона насипала м’яту у дві чашки, налила окріп. Запах розлився по кімнаті — теплий, заспокійливий, як спогад.
— Звикла тут завжди мʼятний чай перед сном пити, — сказала вона. — Мама сама сушить.

Вони сиділи за столом, мовчали. Їй хотілось щось сказати, але не було слів, які б не зрадили втому. Костя тільки задумливо дивився на неї. 

— Ти сьогодні трималася молодчинкою. Пишаюся тобою, — нарешті сказав він. 

— Дякую, — напів усміхнулася вона.

— Як почуваєш себе? Не нудить?

— Ні, все добре. Просто втомилась. І голова трохи болить.

— Тоді йдемо спати. Нема чого розсиджуватися.

— Так, ходім.

Піднялися разом нагору, перед дверима побажали один одному надобраніч й розійшлися по своїм кімнатам. 

У всьому цьому було щось заспокійливе… як мʼятний чай... Щось, що притлумлювало напругу цього довгого дня.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Ніка переодягнулася у свою стару піжаму, залізла під важку зимову ковдру й задрімала лишень голова торкнулася подушки. 

Пізно вночі, коли за вікном уже майже стих дощ, вона прокинулась від шелесту шин по гравію, хляцання дверцят і голосів. Повернулися батьки. І Лесь з Аліною.

Мамин голос — приглушений, але владний навіть у шепоті:
— Тихше, діти сплять. … Ніяких “по пʼятдесят перед сном”! Тобі на сьогодні точно хватить. Через тебе наречений не міг нормально випити. … Аліна, ти ж памʼятаєш — ви лягаєте у Вероніки.