Глава 27.

Так, їй дуже сильно хотілося вчинити саме так. 

Але вона мовчала. 

Мовчала ще й тому, що знала — варто їй спробувати щось сказати — все, більше не витримає. Вона більше не може залишатись спокійною, не може говорити так, щоб голос не тремтів. Може тільки закусити губу майже до крові, щоб стримати крик, що рвався з грудей й мовчати. Підняла очі до стелі, щоб стримати сльози, що підступно наповнили очі. Щоб не дивитися на Олексу. Відчувала, що одного погляду на нього досить, щоб зірватись в істерику.  

Він різко зробив один широкий крок до неї й стрімко обійняв. Так сильно, наче справді хотів прикрити собою від усього світу. 

Й ось тут вона не витримала.

Все всередині зламалось.

Врешті решт, вона — просто жінка! 

Жінка, яка втратила найдорожче — своє щасливе кохання. Лишилася лише гірка, жахливо болюча любов, що зараз стікала гарячими сльозами, як серце кровʼю.

Звук, що вирвався з її грудей, був навіть не плачем — скоріше хрипом, стогоном, наче в неї виривали душу.
І потім — хвиля за хвилею — ридання: глибокі, важкі, неконтрольовані.
Вона не стримувалась більше. Не могла.

Вона захлипувалась, задихалась, намагалася вдихнути повітря, але горло стискало так, що кожен подих рвався назовні болісним звуком.
Сльози текли рікою — гарячі, солоні, безкінечні.

Ховала обличчя в нього на грудях, щоб не бачити, щоб не чути себе, щоб світ не бачив, як вона розсипається на дрібні, незібрані уламки.
Її плечі дрібно тремтіли, пальці судомно стискали його футболку, ніби від цього залежало її життя.

— Ну, все… пташечко … все… — він не знаходив слів. — Дихай, просто дихай. 

Навіть ці слова дались йому не легко.
Він сам ледь дихав, відчуваючи, як кожне її ридання б’ється об його груди, наче удари серця, що благає про пощаду.
Він намагався заспокоїти її — не словами, дотиком.
Його долоні ніжно ковзали по її волоссю, по тремтячих плечах, по спині — нестримно, лагідно, майже благально.

— Тихо, — прошепотів він, гладячи її по спині. — Тихо, пташечко…

 Її тіло тремтіло в його руках — живе, тепле, беззахисне.

Вона тільки хитала головою, стискаючи все міцніше його футболку.
Ридання стали тихішими, але кожен звук, кожен подих болів йому, як ножем різали.
Він бачив, як вона розсипається в нього на руках, і нічого не міг зробити, щоб зібрати її назад.

— Не плач, — сказав він тихо, хрипко, бо й у самого стисло горло. — Будь ласка. 

Вона підняла обличчя — заплакане, з темними тінями під очима, змучене, але неймовірно красиве у цій беззахисності. І в її очах було все: кохання, біль, відчай і прощання.

— Я більше не можу, — прошепотіла вона. — Господи, як я втомилась.

Її сльози змочили його футболку й пальці, якими він намагався витерти цю гірко-солену вологу з її обличчя.
Він нахилився, торкнувся губами її чола, потім заплаканих очей, губ.
Її сльози на його губах були гарячими, солоними — як кров.

Його поцілунки, спочатку ніжні, заспокійливі — цілував обережно, як цілують рани на дитячих колінках — набрали сили. Губи ніжно пестили й водночас обпікали гарячим раптовим болем. Він наче хотів через ці поцілунки увібрати її в себе, залишити собі назавжди. 

Обвила його шию руками, прикипіла до нього жаром своїх губ й відповіла тим самим. 

Хай там як, сьогодні ти — ще мій!

Те, що ці губи більше їй не належать… і ці плечі…  груди… — її руки пурхнули його тілом — робили цю мить особливою, майже сакральною.

Я, мабуть, геть здуріла — відмовитись від нього!

Схопилась за низ його футболки й рвучко потягнула вгору — не хотіла, щоб щось заважало відчувати його наповну, щоб щось крало хоч частинку його тепла, оксамиту його шкіри. Він сам різко стягнув футболку через голову й кинув на підлогу. 

Притислась до нього, поклала голову на груди. Дихала важко, гаряче — він відчував кожен її вдих і видих — холод й відразу тепло. Вона гарячково пестила його широку спину й водночас сильно-сильно притискала його до себе. Так мама притискає тільки-но знайдену загублену дитину. 

Я так хотіла тебе собі назавжди!

Обіймала наче боялась відпустити, боялася розтиснути руки, наче він ось так візьме й одразу зникне. Міцно-преміцно обвила його шию руками. Обціловувала рідне обличчя: губи, ніс, брови, вилиці. 

— Ти задушиш мене, — тихо засміявся він.

— І хай, — видихнула у відповідь.

Він підхопив її, легко, як завжди.
Вона обхопила його ногами, втислась у нього всім тілом.
Він ніс її у спальню, а вона ховала обличчя йому в шию, дихала його запахом, мов намагалась назавжди втримати цей аромат — теплий, збудливо-терпкий, до болю рідний. 

Поставив її обережно, мов дорогоцінну порцеляну, біля ліжка. Посміхнувся, зняв з неї елегантну кашемірову водолазку, пригладив волосся, що від цього піднялося доверху. 

Провів теплою долонею шиєю, нахилився й поцілував — спочатку губи, потім між грудей.