Глава 29.

Осінь того року видалася дивовижно теплою — такою, що пахла не прощанням, а оманливою надією.

Чернівці були залиті м’яким, густим сонцем, і місто нагадувало листівку з дитинства: золоті крони каштанів, вулиці, всіяні пожовклим листям, дзвінкий сміх дітей десь біля площі Філармонії. Над старими дахами, де ще трималося сонце, гуляв вітер — легкий, з передчуттям дощу.

Весілля влаштували у невеликому ресторанчику на розі Кобилянської.
Стіни — із жовтого цегляного каменю, на вікнах — мереживні фіранки, під стелею — гірлянди з дрібних лампочок, що світилися м’яко, як зорі. Жива музика підтримувала святкову атмосферу.

Аліна просто сяяла.
У світлій сукні, з букетом ніжних айстр, вона здавалася безтурботною, як спляча красуня з діснеївського мультика, що щойно прокинулась у чужому щасті.
Вона не відпускала Лесеву руку, усміхалася кожному гостю, хихотіла з подругами й намагалася вірити, що все відбувається по-справжньому.

Лесь у стильному приталеному смокінгу, без краватки, з тією стриманою усмішкою, яку люди носять замість броні виглядав приголомшливо.
Він тримався здається ідеально: цілував наречену, посміхався на фото, тиснув руки, підіймав келихи, дякував за побажання — чемно, коректно, навіть тепло. Але в очах — порожнеча.
А коли ніхто не дивився, його обличчя поверталося до справжнього — втомленого, наче після нічного бою.

Обличчя батьків світилися радістю, хоч під нею ховалась втома і щось схоже на сум — бо батьки завжди відчувають більше, ніж їм кажуть.
Їхня садиба у горах, за Чернівцями, стояла порожня цього дня — там завтра продовжиться святкування, але сьогодні всі — тут, у місті, під низькою стелею, де пахне вином і кавою.

Ближче до обіду приїхали Ніка з Костею, якраз на кінець церемонії. Вони зайшли, коли в залі саме лунав урочистий голос працівниці РАЦСу:

— …і віднині ви — чоловік і дружина. Наречений може поцілувати наречену.

Ніка завмерла у дверях.  Вона стояла у прохідному світлі — у світлій сукні, кашеміровому пальті кольору шампанського, в руках ніжний букет із лавандових, кремових і білих троянд.
Її обличчя було спокійним, навіть доброзичливим. Але очі… Очі видавали те, що ніколи не скажеш вголос: біль, який зачаївся так глибоко, де навіть дихати боляче.

Поруч стояв Костя — високий, спокійний, уважний. Він знав більше, ніж мав би, тож чудово усе розумів. Його присутність була для Ніки як щит — мовчазний і надійний.

Лесь нахилився до Аліни, торкнувся її плечей, поцілував — занадто швидко, як для такого моменту.

В залі залунали оплески та радісні вигуки. Мама витирала сльози.

Ніка стояла нерухомо, стискаючи букет так, що пальці побіліли.
Її погляд — рівно на нареченого. Можливо й не треба було б так, але вона не могла відвести від нього очей.
Він відчув її присутність ще до того, як обернувся.
На мить їхні очі зустрілися. І світ, здається, на секунду перестав дихати.

Костя легко торкнувся ліктя Ніки, і вона нарешті відвела погляд від Олекси й подивилась на нього — коротко, вдячно.

— Ну, от бачиш — на саме головне встигли, — шепнув він.

— Так, встигли, — видихнула вона. 

 Костя взяв її руку у свою.

— Ти як? Нормально? 

— Все нормально. Не хвилюйся. Плакати не збираюсь, — усміхнулася вона йому. Руку не забрала. Тепло його долоні заспокоювало. 

Трохи згодом вони підійшли до молодих.
— Вітаю, — сказала Ніка й спробувала усміхнутися. І її навіть вдалося. Простягнула сестрі букет. — Щастя вам!

Її голос був рівний, трохи хриплуватий.

Аліна кинулась їй на шию й обійняла — міцно, по-справжньому, з полегшенням у серці.
— Дякую, сестричко! Дякую, що приїхала. Я так хвилювалась, що ти не зможеш.

— Та перестань, — витиснула з себе Ніка. — Як я могла пропустити твоє весілля.

Вона глянула на Леся.
Їхні очі зустрілися — лише на мить.
І цієї миті вистачило, щоб обидва згадали все: пізній вечір; дощ за вікном; нестримні ридання; його мокра від її сліз футболка; гарячі солоні губи;  ніжні дотики, що залишали шрами на серці.

Він коротко кивнув, не довіряючи власному голосу.
— Радий тебе бачити, — сказав нарешті.

— І я тебе, — відповіла вона.

Костя простягнув Лесеві руку:

— Щирі вітання, — сказав він. — Злагоди й любові. 

Вони потисли один одному руки — коротко, міцно, по-чоловічому.

— Дякую, — холодно відповів Лесь і кинув швидкий погляд на Ніку. 

Далі вони обоє покірно грали свої ролі. Він — красеня нареченого, трохи стриманого, але ніжного й уважного до своєї молодої дружини. Вона — старшої сестри, що радіє щастю своєї маленької сестрички.
Тости, усмішки, фото, безкінечні вдячності за привітання, зміни столу, танці, геть дурнуваті, інколи на межі пристойності, конкурси...
Вони наче й були далеко один від одного, але раз по раз шукали один одного поглядами й щоразу, коли їхні очі зустрічалися, час зупинявся. Навколо — шум, сміх, музика, а між ними — невидимий простір, де жило все, про що не можна було сказати.