Глава 26.

— Не знаю, —  відрізала вона. — Побачимо. Але іншого виходу я не бачу. Вибач.

Він засміявся — коротко, глухо.
— Ти просто... дещо. Кажеш мені, що я маю одружитися з нею, і тобі це наче норм.

— Ні, мені не норм! Мені зовсім не норм! — майже закричала Ніка. —  І досить мені душу виймати! Це не я зробила дівчинці, яку навіть “не люблю”, — показала вона уявні лапки, —  дитину! 

— Ти думаєш, я — повний кретин? Думаєш, я хотів цього?! Думаєш, я прокинувся якось зранку й вирішив: “О, а чи не зробити мені їй дитинку”? — його красиве обличчя перекосило від гніву. — Якщо хочеш знати, я завжди був обережним. Вона пила протизаплідні. Але я все одно вдягав різинку. 

— Тоді як же це, в біса, сталося? Як вона завагітніла?

Його мозок працював лихоманково, думки плутались. І раптом — мов блискавка — спогад. Тієї ночі. Після ресторану.

Він досі пам’ятав кожну деталь того, що сталося тоді між ними з Нікою: легкий запах її парфумів, прохолоду повітря на шкірі, присмак диму сигарети на губах. Памʼятає, як вона билась в його обіймах, як її долоні вперлися в його груди: “Пусти! Чуєш! Не смій!”, раптовий біль, коли вона його вкусила. Памʼятає, як вона, мало не плачучи, благала:  “Не треба… будь ласка… зупинись, прошу тебе”, а попри слова жіноче ніжне тіло тягнулось до нього, горнулося до його грудей. Памʼятає, як вона перестала чинити опір і відповіла на поцілунки і як після цього в нього ніби зникла земля під ногами.

Тоді він мовчав усю дорогу додому. Алька щебетала щось про вечір, сміялась, а він чув тільки свій власний пульс у вухах й відлуння збудливих жіночих стогонів. Коли вони зайшли до квартири, він просто впав на диван, упершись долонями в лоба.

Аліна підійшла ззаду, поклала руки йому на плечі.
— Що з тобою?
— Нічого, — відповів він. — Просто втомився.

Вона нахилилась й обхопила його шию руками. Він відчував її теплі пальці на грудях під сорочкою, її подих біля вуха — і раптом зрозумів, що на межі, потихеньку божеволіє, не витримує. 

Вона обійшла диван й сіла йому на коліна, губи гаряче та вимогливо прикипіли до його, пальці пестили шию, ніжно перебирали волосся на потилиці. 

— Що таке? Що ти як чужий! Не хочеш мене? 

Він памʼятає, що не хотів, щоб це сталося. Кляв себе ще до того, як відповів на її поцілунки. Але ж не зупинив! Навіть тоді, коли згадав, що немає презерватива. Повірив її запевненням, що все добре. Кохав її тоді так, наче намагався втекти від того, від чого втекти неможливо. 

Тоді він вперше закрив очі, коли цілував її. Він ніколи не закривав очі, коли цілувався, не мав такої звички. Але тієї ночі очі наче самі закрилися. Цілував її, а сам був десь далеко й з геть іншою. Тоді остаточно зрозумів, що все пішло шкереберть.

Коли все закінчилось, вона, втомлена та щаслива, швидко заснула у нього на грудях, а він просто лежав і слухав, як вона дихає. Піймав себе на тому, що відчуває тільки огиду — не до неї, до себе. Хотілося просто вимкнути голову, вимкнути себе, як шиплячий завадами телевізор.

“Я тоді думав, що гірше вже не буде, — подумав він тепер. — Але виявилось, може. Бо наслідки приходять не тоді, коли робиш помилку. А тоді, коли вже пізно й нічого вже не виправити.”

Він на секунду заплющив очі, стискаючи щелепи, щоб не вилаятись уголос.

Ніка терпляче чекала на його відповідь, бачила, що йому важко. Його красиве обличчя застигло, щелепи напружені, погляд — скляний, далекий, десь в порожнечу.

 І тоді вона тихо сказала:

— Добре, зараз вже не важливо, як це сталося.

Він провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти спогади, які не стираються. Коли заговорив — голос звучав глухо, безбарвно, як у людини, яка віддала всі емоції.

— Тоді, після ресторану… — він замовк, ніби ковтнув камінь. — Ми з нею повернулись додому. Я був… у якомусь грьобаному тумані. Після тебе. Я не хотів нічого, нікого. Просто хотів забутися хоч на півгодини, перестати чути свій власний мозок. Вона сама підійшла, почала… 

Він зробив паузу, втягнув повітря крізь зуби.
— Я не мав тоді презервативів. Вона сказала, що все під контролем. Що п’є таблетки. Я… повірив. Бо тоді вже не думав узагалі, просто… відпустив.

 Він гірко усміхнувся:.
— Ось такий грьобаний цирк. Тридцять хвилин бездумності, і життя всіх полетіло шкереберть.

Ніка дивилась на нього мовчки. Її пальці тремтіли, але обличчя лишалось майже спокійним. Він відчув цей спокій — як холод.

— Ти розумієш, — сказав він тихо, — що я тоді думав про тебе?
Вона різко глянула на нього.
— Не треба, — перебила вона.
— Ні, ти мусиш знати, — його голос зірвався. — Я був з тобою. Коли цілував її. Коли… був у ній. Я був з тобою, чуєш?
— Замовкни, — її голос зламався. — Просто замовкни.

Він зробив крок до неї, але вона відступила.
— Не треба. Не треба цього. Минуле вже зробило те, що мало зробити.
— Я не шукаю виправдань, — сказав він. — Просто хочу, щоб ти знала — нічого з того, що сталося тоді, не було навмисно.

Вона зиркнула на нього — втомлено, тим самим поглядом, який ранить гірше, ніж крик.
— Може й так, — сказала вона, — але наслідки — цілком реальні. І жоден із нас уже не вийде з цього цілим.