Глава 25.

Він дивився на неї, наче не розчув.
Вона не відводила очей — чекала, поки зрозуміє… усвідомить почуте.

— Вагітна?.. — нарешті видавив він.

— Так.

Довга пауза.

Він підвівся, відійшов до вікна, сперся руками об підвіконня.

У тиші було чути, як накрапає дощ за вікном.

— Це точно? — запитав він.

— Так вона сказала.

— Угу… 

Він повернувся до Ніки і запитав:

— А вона… що вона хоче робити?

— Каже, що буде народжувати.

Лесь мовчки дивився на неї, думав.

 — Чесно кажучи, я не впевнена, що вона розуміє, на що йде, — додала Ніка. —  Особливо, якщо буде сама. Тож… треба добре подумати, що далі робити.

— Ти думаєш, я не думаю? — дещо різко відповів він. — Не повіриш, якраз цим і займаюсь.

Лесь важко видихнув — коротко, різко, як після удару в живіт. На мить повисла тиша — така густа, що було чути, як годинник у вітальні відліковує секунди.

— Це пиздець, — раптом випалив він. — Бляха… Як так, га? 

Він різко розвернувся до вікна і так раптово вдарив кулаком по підвіконню, що Ніка здригнулася. Потім розсміявся — нервово, глухо. — Господи, почуваюся останнім мудаком! Я весь час роблю якусь дурню. Я ж… я просто хотів усе зробити правильно… І що тепер?

Ніка підійшла до нього, але не торкнулася. Її очі блищали, але сліз не було. Поки що… Вона трималася з останніх сил, як солдат на передовій. 

 — Ти ще можеш все зробити правильно, — глухо сказала вона.

Він різко розвернувся:
— Ти про що?

— Про те, що якраз зараз і треба все зробити правильно.

— Тобто ти хочеш, щоб я…?

— Вона носить твою дитину, — перебила його вона. —  Це не зникне саме. Їй двадцять, вона нічого не вміє, їй ні на кого обпертися. Вона злякана, загнана, хоч і хорохориться. Якщо ти залишиш її саму з цим усім — вона зламається. І не тільки вона. Вся моя сімʼя постраждає. 

— Ти зараз кажеш мені, що я повинен… — він замовк, наче не міг це сказати вголос.
— Одружитись із нею, — закінчила Ніка замість нього.

Він так подивився на неї…
— Ти це серйозно?
— Так.

— Ти хоч розумієш, що кажеш?
— Цілком. 

— Але… Ти ж розумієш, що це означає… для нас? 

— Розумію, — вона трималася рівно. — Але це єдиний шлях, аби виправити хоч щось.

— Виправити? Не думаю, — гарячково заговорив він. — Це безглуздя! Я не люблю її. Нічого хорошого з цього не вийде. Для всіх. Для неї, для мене і для тебе.

— Краще так, ніж кинути її з дитиною.

— Ти думаєш, я кину її… їх? — гаряче заговорив він. — Я нікуди не збираюся тікати, Ніко. Я не залишу ні її, ні дитину. Я не відмовляюсь від батьківства, буду поруч і підтримаю всім, чим зможу. Але одружуватись… 

— Припини! — її голос зірвався, гостро, як розбитий келих. — Поводишся як хлопчисько! Ти сам себе чуєш? Я, я, я… Ти думаєш тільки про себе! А вона?! Ти хоч уявляєш, як це — стати матір’ю-одиначкою у двадцять?! Коли всі дивляться на тебе, як на чергову дурепу, що повелась на красивого. Коли в поліклініці заповнюєш анкету, а біля рядка “батько дитини” — порожньо. 

— Чому це порожньо? Я ж сказав… — спробував заперечити Лесь.

— Що ти сказав? —  жорстко перебила його вона. — Будеш поруч? І як це буде? Як? Житимеш зі мною, а до них будеш їздити в гості чи за потреби? Як хто? Як батько? Чи як дядько? Як хто? Як ти собі це уявляєш? А ночами, коли немовля кричить півночі й хочеться елементарно хоч трохи поспати — а нікому передати, бо батько десь “поруч”, але насправді його нема? А коли питатимуть: “І де ж ваш тато?” — що вона казатиме? А коли твоя донька або син спитає, коли підросте: “А чого це татко живе з моєю тіткою?” 

Вона говорила все швидше, гарячіше. Випалювала, перше що спадало на думку:

 — ОК, коли Алька піде десь на співбесіду, а роботодавець такий: “О, у вас дитинка? Ну, ми вам подзвонимо.” І, звісно, ніхто не подзвонить. Бо кому потрібна молода мамка-одиначка без досвіду, але з малою дитиною?! І куди б вона не пішла буде те саме — ті самі погляди — зверху вниз. Бо таких молодих ідіоток може хтось і пожаліє, але ніхто не поважає. 

Вона різко вдихнула, намагаючись опанувати себе, але слова рвалися далі — гарячі, безжальні:

— А мої батьки? Ти про них подумав? Ти розумієш, що з ними буде? Мама не витримає. Вона вже зараз на межі. Для неї це буде не просто ганьба — це буде катастрофа. Та й батько… Він не скаже нічого вголос, але я знаю його — він буде мовчати й гаснути на очах. Це ж село — кожна бабка на лавці буде всій сімʼї, включно з немовлям, кістки перемивати. 

Вона подивилася на нього довгим поглядом й вже більш спокійно додала:

 — Для тебе це — помилка. А для неї — життя. І якщо ти втечеш зараз, якщо просто підеш, — то ця дівчинка залишиться вічно винною за те, що полюбила тебе.