Глава 24.

Коли Ніка відчинила двері квартири, її одразу накрило ароматами з кухні — смаженої цибулі, базиліку й чогось вершкового.
Після холоду вулиці вдома було тепло і затишно. З кухні чулися геть звичайні звуки: мʼяке шкварчання пательні на вогні, ритмічний стукіт ножа об дошку і … глибокий, теплий баритон фронтмена “3 Doors Down”, що дуже навіть гарно переплітався з голосом Олекси, який тихенько підспівував йому: “Я тут без тебе, кохана, але ти все ще в моїх самотніх думках…”* — співали вони в унісон. 

Ніка раптом відчула, що просто не може дихати в цій атмосфері. До горла підкотив тугий клубок і сльози, чи не вперше за цей день, реально підступили до очей. Вона мало не взвила пораненою вовчицею. Мусила на довше затриматись в коридорі: поставила сумку біля дверей, зняла пальто, повільно роззулася.

— Привіт! — вигукнув він з кухні, почувши, що вона зайшла. — Ти вчасно! Три хвилини — і можна вечеряти!

— Пахне класно! — зібравши останні сили, крикнула вона у відповідь. Аби тільки не вийшов зараз з кухні зустрічати! — Дай мені секунду! Тільки руки помию!

Вона прожогом заскочила у ванну кімнату і першою справою плеснула холодною водою в обличчя. 

Спокійно, Ніко! Спокійно!

Коли вона нарешті зайшла на кухню, він стояв біля плити, у своїй улюбленій старій футболці, босий, з рушником через плече, усміхнений і розкуйовджений.
На кухні панував легкий безлад: дошка з нарізаною зеленню, баночка спецій біля плити, декілька немитих тарілок та ложок у раковині.
Він обернувся, посміхнувся широкою радісною посмішкою:

— Готуйся до гастрономічного оргазму. У мене сьогодні кулінарний шедевр — паста з лососем. Авторський рецепт! І жодної підказки з YouTube, клянусь. Не смійся, але, здається, виходить непогано.

— Та я не сміюся, — відповіла вона. — Пахне справді смачно.

Вона дивилась на все це — на його безтурботність, домашній безлад, світло лампи над вже засервірованим столом … і відчувала, що не справляється — у грудях боліло так, наче у неї виймають серце… без анестезії.
Наче все це не її.
Наче вона — нещасне створіння, що стоїть десь за вікном та крадькома спостерігає за чужим щасливим життям.

— Та ти сьогодні просто “зірковий шеф”, — сказала вона, намагаючись усміхнутись.
Голос зрадницьки затремтів.

— Голод стимулює таланти, — засміявся він і нахилився над сковорідкою. — Але головне — настрій. Сьогодні якийсь… хороший день.

“Хороший день…” — слова вдарили її, як удар струмом.
Хотілося закричати, що сьогодні — найгірший день у її житті! Що за останні кілька хвилин з ним у цій квартирі вона постаріла на століття!
Натомість вона кивнула, підійшла ближче, обійняла його зі спини за талію та притислась лобом між лопаток.

Тепло. Живе, справжнє.
Їй раптом стало боляче від того, наскільки він беззахисний у своїй щирості.

— Ти як? — запитав він, ледь повернувши голову. — Втомилась?

— Трошки, — сказала вона. — Був важкий день.

— Проблеми на роботі?

— У мене завжди проблеми на роботі. Ти ж знаєш, вирішення проблем — це і є моя робота.

— Тоді зараз просто вечеря — і нічого зайвого, домовились? Ми просто проведемо гарний вечір.

“Гарний вечір…” — повторила вона подумки, і на мить перед очима попливло.
Знову захотілося заплакати — не від злості й не від страху, а від відчаю, від відчуття втрати та несправедливості.
Зараз останні миті її звичайного жіночого щастя — життя, яким вона хотіла жити до моменту, коли смерть прийде за нею.

— Добре, — майже прошепотіла Ніка, ледь стримуючи сльози. — Гарний вечір.

Він поставив перед нею тарілку, дістав пляшку вина, налив у келихи.

— Ну, пробуй! Якщо несмачно — зроблю бутерброди. Але тобі точно сподобається. 

Вона взяла виделку, накрутила кілька спагетті, підняла до рота — і не змогла проковтнути.
Їжа, така ароматна хвилину тому, перетворилася на теплу масу, що застрягла в горлі.
Смак пасти зник — залишився лише металевий присмак напруги.

— Ну  як? — спитав він.
— Смачно, — відповіла вона. — Дуже.
І навіть посміхнулася.

Світло лампи відбивалося в келихах, пар підіймався над тарілками.
Вечір виглядав ідеально — надто ідеально, щоб бути правдою.

Ніка спіймала себе на думці, що не може відвести від нього погляду, ніби хотіла ввібрати в себе, залишити його собі таким, який він зараз.
Риси обличчя, усмішку, те, як він накручує спагеті на виделку.

— Щось сталося, Ніко? — він поклав виделку. — Ти дивишся на мене так, ніби я щось натворив.

— Можна й так сказати, — відповіла вона тихо.

— Угу… — він нахмурився. — І що я зробив?

Вона на секунду заплющила очі, вдихнула повітря з ароматом вина і його авторської пасти з лососем, ніби хотіла запам’ятати цей запах на все життя.
А потім сказала:
— Я сьогодні говорила з Аліною.

— І? — коротко запитав він.

— Вона вагітна.