Глава 23.

Вероніка стояла з телефоном у руці й довго дивилась у вікно, ніби там мав з’явитися правильний текст їхньої майбутньої розмови.
Серце працювало справно, обличчя — теж, лише всередині щось весь час нило.
Вона не знала, що відчувають “сердечники”, коли раптом прихопить серце, але їй чомусь здавалося, що щось подібне.
Відчуття було настільки неприємне, що вона поспішила від нього позбутись.

Зайшла в “Нещодавні”, почала гортати у пошуках добре знайомого імені з сердечком поруч.
Як же довго вони не говорили!
“Сподіваюсь, вона вже відійшла й розуму вистачить взяти слухавку”, — подумала Ніка.

Безкінечно довгі гудки. І нарешті — коротке:

— Алло!

— Привіт. Можемо поговорити?

— Про що?

— Я вже все знаю, — обережно говорить Ніка. — Мама дзвонила.

На якусь мить між сестрами пролягла холодна тиша.

— Ясно, — трохи нервово відреагувала Аля. — То й що ти хочеш?

— Хотіла почути це від тебе, — тихо сказала Ніка.

— Ну, тоді слухай, — коротко відповіла сестра. — Так, я вагітна. Можеш привітати.

Тон був різкий, навіть колючий — типовий її спосіб сховати страх.

— І що думаєш робити? — запитала Ніка.

— А що мені лишається? Народжу.

— Сама?

— А що, є бажаючі допомогти? — у голосі Аліни майнула гірка посмішка. — Не переживай, я впораюся.

— А ти з ним уже говорила? — спокійно, наскільки це можливо, запитала Ніка.

— З ким — із твоїм Лесем? — відрізала Аліна. — Ні, не говорила. І не збираюсь.

— По-перше, він не мій…

— А чий тоді? — перебила її Аля, дещо істерично засміявшись. — Мій? Твій, мій — тепер, мабуть, наш!

— Хай буде наш. Як тобі зручно. Поясни мені, чому ти не збираєшся з ним говорити? Він же батько.

— Батько! — наче виплюнула вона. — Батько, який запросто кинув маму заради іншої!

— Не перекручуй.

— А що — не так?

Ніці хотілося сказати: “Ні, не так! Все набагато складніше”, але вона стрималась, бо ні до чого доброго це не приведе. Тож вона просто сказала:

— Зараз геть інша ситуація. І зараз точно не час для дитячих ігор.

— Серйозно? — сарказм у голосі прозвучав гостріше, ніж хотіла Аліна. — То що, хочеш поговорити як дорослі?

— Саме так, — сказала Ніка. — Хочу зрозуміти, що ти плануєш.

— Планую жити далі.

— Ти впевнена, що ти все це… що ти справді цього хочеш?

Аліна мовчала кілька секунд. Потім тихо, вже без виклику відповіла:

— Я не знаю. Я знаю тільки, що просто не можу зробити аборт. Не можу, розумієш? 

— Розумію, — відповіла Ніка. 

І це було щиро.

На кілька секунд запала тиша.

У прийомній увімкнувся і зашумів чайник, задзвеніли чашки — і ці буденні звуки різко вдарили по нервах, наче нагадування, що життя продовжується, навіть коли у тебе все шкереберть.

— Аля, послухай, — почала знову Ніка. — Я хочу, щоб ти знала — я тобі не ворог.

— А хто? — тихо запитала Аліна. — Турботлива старша сестричка? Будемо вдавати, що нічого не сталося? Я не можу. Не знаю, як тепер на тебе дивитись.

— Не треба дивитись, — сухо кинула Ніка. — Просто послухай.

— Що? Твої поради? Ти тепер мені будеш розповідати, як правильно?

Ніка глибоко вдихнула і повільно видихнула. Її голос став спокійним, діловим — як на нарадах.

— Я хочу, щоб ти не наробила дурниць. І щоб подумала про майбутнє. Своє і своєї дитини. Ти ж сама розумієш, що без підтримки буде важко.

— І чия це має бути підтримка? Твоя? — кинула Аліна.

— Не моя. Його.

— Його? Я не збираюсь його ні про що просити. Не буду принижуватись, як у тих дурнуватих серіалах, що мама постійно дивиться: коли приходить така бідна, нещасна, вся з себе вагітна — “Ти повинен взяти на себе відповідальність! Женись на мені!” — і все таке.

— Боже, що за дурню ти мелеш! — не витримала Ніка. — Добре, я сама з ним поговорю.

— Ну, поговори, поговори, — сказала Аліна.

На тому кінці запала тиша. Потім вона сказала:

  — Ти все одно вирішиш все за мене, так? Як завжди.

Вперше за всю розмову голос Алі став по-справжньому тихим, навіть трохи зламаним.

Ніка на мить заплющила очі й змучено потерла лоба.

— Та перестань. Остаточне рішення все одно приймати тобі. Тим паче ти уже доросла,  — сказала вона.

Дихання в слухавці стало частішим. Потім коротке “Бувай” — і Аліна поклала слухавку.

Вероніці здалося, що вона почула, як мала схлипнула.