Глава 22.

Думки в голові Ніки неслися, як коні по іподрому:

Боже!

Аліна вагітна. Аліна… й дитина… Дитина з дитиною.

Це якийсь грьобаний жарт, так?

Таких співпадінь не буває! Сама тільки дізналась про свою вагітність. Чуть коні не двинула. А тут таке. 

На тобі!

Вона провела долонею по обличчю. Глибокий вдих.

 Так… Спокійно, Ніко. Ти ж доросла жінка, ти ж не перший раз… у дупі.
Тут треба не ридати — думати. Добре думати!

Зараз би закурить…

— Що за малолітній придурок?! — десь ззовні пробився голос Кості. — І чим тільки цей твій герой-коханець думав? Йому двадцять два, а вже такий багаж. Я не уявляю, як він з цього виплутається. Йому б кар’єру будувати, навчання, стажування — а він вляпався одразу у дві вагітності. Встиг наробити такого бардаку, який тепер чорта з два розгребеш. Зачепить усіх. Сімейний скандал неминучий. Всі плани на майбутнє, як і репутація сімʼї знищені. І, найголовніше, ніхто не вийде із цього чистеньким.

Костя поглянув в бліде та зосереджене обличчя Ніки і сам себе зупинив. Мабуть, не найкращий час виливати на неї своє роздратування. Їй і так …  

— Але це вже таке. Що маємо, то маємо, — більш спокійним діловим тоном сказав він. — То й що ми будемо робити? 

Його «ми» прозвучало зі щирою ніжністю.

Ніка підняла очі на лампу на столі — кольорові скельця мозаїки розливали по стіні веселкове світло. Красиво… матір його Василина!

— «Ми» тут ні до чого, Костя, — втомлено й задумливо сказала Ніка. — Це не твій головний біль. … Будь ласка, дай мені подумати. 

Думки знову закрутилися віхолою у голові:

Так… Зосередься!

По-перше — Аліна.
Двадцять років. Без освіти, без роботи, без досвіду життя.
І вже мати.

Якщо мати-одиначка…
Навчання — під питанням. Заочка? Ну… як варіант.

Але якщо одна з дитиною — не потягне.

Без підтримки — точно ні.

Її максимум зараз — повернутися до батьків.

А там — рідня, сусіди, односельці… 

“Нагуляла байстреня”

“Поїхала вчиться, а привезла в подолі”

І це якщо не дізнаються правду.
А якщо дізнаються, що в нас один хлопець на двох…
Туши світло.

“Дві сестри з одним.”
“Одна розлучниця, інша дурепа.”
“Оце сімейка!”

 І кожен двір, кожна бабка на лавці буде кісточки перемивати.
А мама… Мама просто перестане виходити з дому.

Це ж точно скажуть: 

“Кичилася своїми дівчатами і шо? Куряче капшо!”

Навіть якщо в очі не скажуть, вона сама собі придумає.
Вона ж уміє… сама себе накрутить. Уже на взводі!

Та й батько… 

А якщо вони дізнаються правду… Що в обох онуків один батько… 

Живцем себе зʼїдять.

Це кінець нашій сімʼї. 

Далі…

Лесь...

Боже, якби це не було так боляче, можна було б назвати іронією долі.
Він навіть ще не знає, що став батьком… двічі.

Він — хороший хлопець. І в нього, з його задатками, непогане майбутнє… могло б бути. Але якщо його зараз поставити в клінч? А там ще його мама… з її здоровʼям… 

Одним словом,  подуркували й годі. 

 — Костя, нікому ні слова про мою вагітність. Особливо Олексі. Зрозумів?

— Що? — його брови скинулись догори. — Що ти задумала? Сказилася? Хочеш сама все це тягнути? Ти ж розумієш, що ситуація… — він зробив паузу, — … м’яко кажучи, патова.
— Так ото ж.
— І ти справді хочеш це все… зам’яти?
— Ні, не зам’яти. Виправити, наскільки можливо.

— А тобі не здається, що це якось неправильно. Ти не можеш за них вирішувати.

 — А хто може? Вони обоє … та, по суті, ще діти. Особливо Аліна. Вона не впорається сама. Їй потрібен поруч хтось, хто візьме на себе відповідальність. І це може бути тільки він. Тоді, може, ми зможемо якось більш-менш красиво виплутатись. 

Костя зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— А ти? Твоя дитина?

— Що я? Я якось з собою розберусь. Впораюсь. Моя дитина точно не пропаде: забезпечу, виховаю, поставлю на ноги.

  Він нервово потер обличчя: 

— Я розумію твою логіку. Але… Слухай, якщо такі справи… можеш мені не вірити, але я хочу допомогти. Давай одружимось. Я виховаю цю дитину як свою. І ні в кого не буде ніяких питань. Ідеальне вирішення.