Глава 20.

— Привіт, — сказала Ніка рівно.

— Привіт?.. — Костя коротко засміявся. — Ти це серйозно, Ніко? З ним?

Лесь обернувся, й все ще тримаючи пакети, підійшов та зупинився поруч.

— Що взагалі відбувається? — не міг заспокоїтися Костя. — Ніко, він тепер… твій хлопець?!

— А виглядає, ніби він — мій водій? — відповіла спокійно.

Костя кинув швидкий погляд на важезні пакети з продуктами в руках Олекси.

— Він що, живе з тобою?

— Уга.

— Ти глузуєш?

— Ні, — абсолютно серйозно сказала Ніка.

— Ти розумієш, що робиш? Він же пацан! Що він може тобі дати, крім проблем?

— Я взагалі-то тут. Можеш не говорити про мене в третій особі? — сказав Лесь.

— Я говорю про ситуацію, — холодно відповів Костя. — Аліна знає? — запитав він Ніку.

— Костя, не починай! — різко відповіла та. — Не роби вигляд, що ти її адвокат.

— Ні, скажи! — він зробив крок ближче. — Ти спиш з хлопцем своєї сестри, і тобі нічого… норм?! Совість не мучає?

— Ей, обережно, — спокійно, але твердим голосом сказав Лесь. — Не переходь межу.

— Я не з тобою говорю, малий, — різко кинув Костя.

— Так давай поговорим, — сказав Лесь, і в його очах блиснуло щось хижо-спокійне.

Ніка напружилась.
— Хлопці, досить. Лесь, віднеси пакети в машину, — вона подивилась йому в обличчя і тихо додала: — Будь ласка.

Він подивився на неї, ніби хотів заперечити.

— Будь ласка! — повторила Ніка більш твердо.

Олекса кинув на Костю швидкий погляд й міцніше перехопив ручки пакетів. Здавалося, аби не вони, його кулаки вже б знайшли собі роботу. Проте хлопець стримався. Коротко кинув:
— Добре. Тільки не затримуйся, — й пішов до машини.

Коли він відійшов, Костя провів його поглядом і підійшов ближче.
— Ти розумієш, що це виглядає як божевілля? Він же тебе просто використовує. Він… безробітний, проблемний, йому навіть довіряти не можна!

— А тобі можна? — підняла брову Ніка. — Бо ти — стабільний і правильний? Ти теж був у моєму житті, пам’ятаєш? І що з того? … Я з ним, бо хочу бути з ним, — відрізала вона. — Все просто.

— Просто? — він гірко всміхнувся. — А сестра? Її життя — теж “просто”?

— Вона — доросла дівчинка, — різко сказала Ніка. — Перестань робити з неї жертву. І досить вдавати, що тобі справді є до неї діло.

— Ти стала цинічною, — тихо додав він. — Я тебе не впізнаю.

— Бо вперше дозволила собі спробувати стати щасливою.

— Так значить… вперше, — нервово закивав Костя. — І як, виходить?

— Уяви собі, виходить. Мені з ним добре.

— Добре?! — підвищив голос Костя. — На чужому горі, щастя не побудуєш. Чула колись таке?! І, щоб ти знала, гарний трах — це не те, на чому будують нормальні стосунки! 

— Досить! — Ніка кинула на нього різкий злий погляд. — Не треба мені читати лекції, гаразд? І, взагалі, не лізь, куди тебе не просять!

У цей момент підійшов Лесь. Погляд — спокійний, але в очах нічого хорошого для Кості.
— Все гаразд? — запитав Ніку.

 — Так, — коротко відповіла та. — Поїхали.

Він взяв її за руку.

— А ти, — Лесь кинув на Костю холодний погляд, — наступного разу думай, перш ніж кричати на жінку посеред парковки.

— Вона тобі не жінка, — відповів Костя.

Олекса холодно посміхнувся:

— Поки що.

Міцніше перехопив дівочу долоню:
— Пішли? — й повів її до машини. 

Вони сіли в авто. Лесь завів мотор, включив обігрівач і вони потихеньку виїхали з парковки. Дорога ковтала світло ліхтарів; двірники, разом з краплями дощу, що почав накрапати, розмазували вогні по лобовусі.

Ніка мовчала, дивилася у вікно, як вогні розпливаються, перетворюючись на кольорові тіні. Прислухалась до себе. Усередині все було спокійно. Занадто спокійно.

Вона поклала долоню на живіт — машинально, не думаючи.
Можливо, це все-таки просто затримка. …

 А може, й ні.

Лесь кинув короткий погляд на неї:
— Все дійсно нормально?

— Так, — сказала вона й посміхнулась. — Все добре.

Десь глибоко всередині вже чітко зароджувалось відчуття, що її світ починає змінюватись.
І цього разу — остаточно.