Глава 19.

Життя з Лесем виявилось несподівано простим й приємним. Ніка наче знайшла свій тихий прихисток — де все легко й ненапряжно, де ніхто від тебе нічого не вимагає. Крім того, щоб ти просто була поруч. Просто була поруч. 

Така, як ти є. 

Щоправда, інколи вона сама собі здавалася яблуком з підбитим бочком. Хтось відразу викине: “Я таке не буду! Воно — гниле!”, а хтось не тільки збереже, а й скаже, що такі яблука самі смачні. Впали з висоти, але зберегли себе. 

(До речі, гнилі яблука, коли падають з високої гілки, завжди на землі перетворюються у потворну купку гнилі, а от ті, які, через різні обставини, падали цілими — тільки стають смачнішими. Головне, щоб той, хто їх підібрав, не викинув їх відразу у гнилля або ж не залишив десь у сирому темному підвалі.  Й от тоді з них буде користь... й неймовірна насолода.) 

Тож… 

Вони просто жили. Без офіційних статусів, без прагнення визнання іншими. Просто жили. 

Ранкова кава від того, хто перший прокинувся. Вечірні прогулянки за ручку парками. На машині нічним Києвом під плавні chillout-ритми з глибоким чуттєвим вокалом. Посиденьки під винце. Веселі борюкання в ліжку. 

Його бігові кросівки недбало валяються під дверима. Її блуза на спинці стільця, а бюстик на пуфику в кутку. Дві кавові чашки з присохлою до дна люрою вже два дні стоять на тумбочці біля ліжка, бо все якось забувають занести на кухню. 

Вони кохалися кожну ніч, і не тільки ніч — чуттєво й жадібно, без зайвих слів, ніби намагаючись наздогнати втрачені місяці; і щоразу після — засинали під однією ковдрою, тому що під двома холодніше.

Як правило, Ніка прокидалась дуже рано, але, зручненько вмостившись у ліжку, працювала за ноутом. Пізніше прокидався Лесь, потягувався всім тілом, мов якийсь хижак сімейства кошачих, цілував її куди вдасться, натягував шорти на голе тіло та йшов готувати сніданок з обовʼязковими тостами, які завжди підгорали (бо він так любить), але вона ні разу нічого не сказала.

Іноді, коли вона впадала в задуму: “А чи все так?” — він раптово брав її за талію, притискав до себе й казав:
— Мені здається, ти занадто багато думаєш.
— А ти занадто мало, — усміхалась вона. — Ідеальна пара.

Вона їздила на роботу, а він наполегливо шукав роботу. Кожного дня кілька дзвінків, резюме, співбесіди.
— Можу допомогти, — казала Ніка. — Є контакти, знайомі.
— Не треба, — спокійно відповідав Лесь. — Якщо не знайду сам — тоді скористаємося твоїми зв’язками.
— От впертюх!
— А ти звикла вирішувати все за всіх. Ось і вчися стояти збоку.

І вона вчилася. Йому відмовляли, але вона не вмішувалась. 

— Дозволь, я хоча б напишу Юрі Остапчуку, — врешті не витримала вона.

— Я ж не відмовляюся від твоєї допомоги, — Лесь сів на край столу й усміхнувся лише кутиками вуст. — Просто дай мені спробувати самому. Щоб ніхто не смів сказати, що ти прилаштувала свого коханця. Це не піде на користь ні тобі, ні мені. Але якщо у мене не вийде — підключимо твою “важку артилерію”.

— Домовилися, — сказала Ніка. І вперше відчула гордість: не тільки за нього — за них обох, як пару, що не ховається один за одного.

Тиждень спільного життя пролетів як один день. Щасливий час у стилі хюґе. Хто не знає — це данське слово, яке означає настрій затишку та комфортного спілкування з почуттям добробуту і задоволення. 

А потім — затримка. Спершу вона не звернула уваги. Потім підрахувала дні. Поки не критично… уже таке бувало… Але вже на сто відсотків не розслабишся. Зловила себе на думці, що боїться купити тест. Не через страх вагітності, а через… незворотність. Якщо це правда — їхнє життя вже ніколи не буде “як раніше”. Тож вирішила не поспішати з тестом — воно себе покаже.

В наступну суботу встали зранку, заварили каву, а там, слово за словом, дійшли до того, що було б просто чудово зараз опинитися у затишній кавʼярні у центрі Львова. 

— Які проблеми? — сказав Лесь. — Ще досить рано, після обіду будемо у Львові.

Сказано, зроблено. Стрибнули в машину й поїхали до Львова. 

Дорога, що летить тільки вперед; улюблена музика в салоні; гаряча кава та хот-дог на заправці; дощ малює візерунки на лобовому; рівні, заспокійливі махи двірників і раптова поява сонця на повороті біля Золочева. 

У Львові, що дихав кавою, вином і музикою, до повного знесилення блукали вузькими вуличками, вкритими гладкою бруківкою, що зрадницьки ковзала під підошвою після ранішнього дощу. Грілися гарячим вином з гвоздикою, шматочками апельсинів та медом. З відчинених дверей кав’ярень виривалися пахощі кориці, карамелі й смажених кавових зерен.  Майже на кожному перехресті хлопці під гітару співали старі хіти. А ще їм зустрілася пара бандуристів — хлопець та дівчина — у джинсах, кедах  і вишитих сорочках, які грали «Imagine Dragons» і «Океан Ельзи», а поруч дівчина-скрипалька підхоплювала мелодію, вплітаючи у неї власний ритм. 

Коли спустився справжній осінній дощ, забурились в офігезний бар у столітньому підземеллі з товстезними цегляними стінами, де подавали бомбезне крафтове пиво з домашніми ковбасками та картоплею. Лесь взяв фрі, а Ніка по-селянськи. Ніка ще дозамовила салат зі свіжою зеленню, щоб все було по фен-шую.