Глава 18.

— Мамуль, привіт!

— Вероніка! — крижаним тоном сказала мама. — Тут Аля приїхала. 

Мама зробила воістину драматичну паузу. Тільки дихала в трубку так, ніби хотіла задушити самим повітрям. Мабуть, не знала, як сказати. Врешті запитала:

— Це що… правда? 

Оце мамине “Вероніка” замість звичного “доця” уже різонуло слух й дало зрозуміти, що мала вже наябіднічала батькам. Знать би, що саме вона їм сказала. 

— Що правда? Ти про що? — вдала, що не розуміє Ніка.

— Перестань! — відразу скипіла мама. — Ти чудово знаєш, про що я! Не змушуй мене це говорить.

— І все ж таки, не могла б ти уточнить, — Ніка мусила точно знати, що саме Алька їм сказала, аби не бовкнуть чогось зайвого.

— Ти що… — пауза і врешті суть, — спиш з її хлопцем?

— Ну-у, … можна й так сказать.

— В смисле?! Вероніка, як так? … Як ти могла?! Як ти додумалась до такого?! Ми з батьком не можемо повірити… Я просто в шоці!

— Мам, будь ласка, не драматизуй. Я теж його люблю. І теж маю право на щастя. І взагалі, я перша з ним познайомилась. 

— І що?! Поясни мені, і що? Що це за дитячий лепет? Хоч перша, хоч тридцять перша! Вона з ним уже жила! Розумієш, вони жили разом. Значить, у людей все серйозно. Де там ти?! При чом там ти? 

Пауза. І мама, і Ніка мовчать декілька секунд. Обидві тільки роздратовано сопуть у слухавки. Потім мама запитує більш-менш спокійним тоном:

— Й де ти з ним познайомилась?

“Яке хороше запитання, мамо!” — іронічно усміхнулася про себе Ніка, але мамі сказала:

— На роботі. Він у мене працював.

— Й скільки йому років?

— Яке це має значення?

— Ну, ясно, — як відрізала мама й відразу увімкнула “мамкін режим”. — Ти ж старша! Ти мала думати за двох. Я не знаю… мо й за трьох. Я ж не знаю, що там він. Може така сама дитина, як оця! — сказала вона, маючи на увазі Аліну.

Мама тяжко зітхнула:

— Ми думали, ти — розумна, доросла жінка. Що тобі можна дитину довірити! 

— Мам, перестань! — і собі не стрималась Вероніка. — Хто дитина? Де дитина?! Тобі не здається, що це звучить якось маразматично. Як з хлопцями спать, так уже не дитина, а як тільки щось сталося, так зразу дитина!  І до тата з мамою гайнула… ябеднічать. Бо мені ж в жилетку зараз не поплачешся. 

Вероніка тяжко зітхнула. Вона не любила сваритися з батьками. Та й чесно кажучи, останні роки вкрай рідко таке було, щоб вони були з нею не згодні. 

— Все, Вероніка! Все! — буквально просичала крізь зуби мама. — Я більше не можу з тобою говорить. У мене нерви не витримують тебе слухать. Тільки щоб ти знала — ти нас з батьком дуже розчарувала. Все, давай пока! — і мама кинула слухавку. 

Казково! Просто казково! "Чарівне" продовження сьогоднішнього "чудового" дня! Ну, хоч знайшлась пропажа, вже добре!

Вони з Лесем сьогодні весь день її шукали. Прокинулись щось близько одинадцятої і давай відразу їй дзвонити. Слухавку, ясна справа, вона не брала. Швидше за все просто вимкнула телефон, бо відразу перекидало на автовідповідач. Повідомлення теж висіли непрочитаними.

Кинулись обдзвонювати її подружок. Ніхто нічого не знає.

Зібралися й поїхали на квартиру. Там же… Картина маслом! Тільки відкрили двері у ніс ударив сильний аромат туалетної води Олекси. Пустий флакончик валявся в умивальнику. Його пошматовані речі валялися по всій квартирі. Черепки розбитого посуду на кухні. Валізи нема.

Ніка вже думала набрати батьків, але передумала. А раптом вона не у них — тільки перебаламутить батьків, будуть там сидіти, переживати. 

Грішним ділом, уже хотіла дзвонити Кості, Так би мовити, підключить СБУ, хай шукають. Телефон її прослідкують чи що. Але вирішила ще трохи почекати, може зʼявиться або хоч вийде на звʼязок. Бо це так, блін, по-тупому, все це йому розказувати.  

Повернулися додому, тільки хотіли перший раз за день поїсти — дзвінок від мами. 

— То що… вона у батьків? — запитав Лесь.

— Угу.

— Розказала їм все?

— Угу. 

— І що батьки?

— Ой, не питай, чого заплакані очі! Доросла жінка образила двох невинних діточок, замість того, щоб про всіх подумать, бо вона ж старша. Оце все бла-бла-бла.

— Двох? — перепитав Лесь.

— Двох! Звісно двох. Алька і ти. Двоє невинних янголят, які жили собі разом, нікого не чіпали, а тут я. Розбила їхню ідилію. 

Лесь раптом геть щиро голосно розсміявся. Ніка не дуже схвально зиркнула на нього:

— Смішно тобі? А от мені  не дуже.

— Так а що не так? По факту так і є, — не міг припинити сміятися він.

— А-а, так і є. То може мені зараз відправити тебе до твого янголятка?