Глава 17.

Автобус рушив так різко, що Аліна мало не випустила сумку з рук. Вона сіла біля вікна, втупившись пустим поглядом за скло. Місто лишалося позаду, але від цього легше не ставало. Всередині все ще гриміло від тієї сцени; від того крику, який рвав горло, а тепер відлунням болів у грудях; від згадок про її напівоголеного хлопця, що стояв поруч з її сестрою, яка сиділа на зімʼятому ліжку біля його ніг у похапцем накинутій на голе тіло ковдрі, з яскраво-червоними, мов маки, зацілованими ним губами.

Сльози висохли ще вночі. Тепер лишилася порожнеча. Холодна й гірка. Вона намагалася дихати глибше, щоб знову не зірватися в істерику. Тільки б не розплакатися тут, серед чужих людей.

“Бляха, так і не подзвонив! Навіть повідомлення не кинув! Звісно, коли б йому? Мабуть, були дуже “зайняті”. Сука, як так можна?! А моя люба сестричка? Завжди така турботлива, аж до нудоти, а тут… ”

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Вчорашня ніч була найжахливіша у її житті.  Аліна криво посміхнулася, згадавши, на що схожа зараз їхня квартира. Дякувати богу, що сусіди не викликали поліцію, коли вона зацідила його чашкою у стіну. 

Чесно кажучи, вона сподівалась на шквал дзвінків та повідомлень від цих двох. Але, бляха, жодного дзвінка! Навіть жодного сраного повідомлення!!! Повний ігнор. Наче її взагалі для них не існує. 

Памʼятає, як ходила з кімнати в кімнату, не знаходячи собі місця. 

То відкривала телефон, то кидала його на ліжко.

Знову і знову перевіряла месенджери.
Оновлювала й розчаровано відкидала телефон.
Жодного, матір його Василина, сраного повідомлення!

Це просто вбивало. А вона ж, наївна ідіотка, вже встигла собі нафантазувати, як він заходить — такий весь винуватий, розгублений, може навіть з квітами. Стане біля дверей і скаже: “Я — ідіот, але я тебе люблю.”

Раптом телефон завібрував.
Вона здригнулася, схопила його, з надією глянула на екран…. Сміх вирвався сам, тихий, злий, напівістеричний. Просто реклама. Просто срана реклама.

От тоді її й охопила дика лють: схопила чашку зі столу й швиргонула в стіну. Хотілося крушити все довкола. Але подумала, що на такий шум точно всі сусіди позбігаються. Тож попрямувала до шафи, дістала його улюблену футболку й спробувала розірвати. Й розізлилася ще більше, бо тканина не піддавалася. Пішла на кухню, схопила ножиці, подумала й витягнула з холодильника відкриту пляшку текіли. Хильнула з горла великий такий ковток, скривилась, затиснула в одній руці ножиці, в іншій пляшку й попрямувала до шафи. 

От тепер, з ножицями, діло пішло краще. 

О, його ніжна-блакитна сорочка, в якій він просто офігенно виглядає. Йди сюди! 

Були джинси, а стануть шорти! 

Бляха, вся квартира пропахне його парфумами! Та виливайтесь уже! 

“Уявляю як він офігіє, коли нарешті повернеться додому!” — це єдина думка, яка хоч трохи розраджувала її.

Врешті, втомлена та пʼяна, сіла на підлогу біля дивану, обійняла коліна.
Телефон лежав поряд, чорний екран блищав у тьмяному світлі.
Вона піднесла його до обличчя — розблокувала, навіщось переглянула їхні чати, прокрутила стрічку внизу, до старих повідомлень:
“Ти вже вдома?”
“Що хочеш сьогодні на вечерю?”
“Я теж тебе люблю.”

Сльози котились щоками.
Повільно, тихо.

Вона підвелась, витерла лице долонями. Потім дістала валізу.
Спочатку просто поставила її на ліжко.
Потім відкрила.
Почала складати речі — без жодної логіки, просто кидала все підряд. Шовкова сукня, старий светр, білизну в бокову кишеню, косметику до взуття. 

Руки діяли самі.
Голова порожня.
Лише одне крутилось, як зламана платівка: “Він не прийшов. Не подзвонив. Не прийшов…”

Близько четвертої ранку вона глянула у дзеркало.
Очі — червоні, обличчя — бліде, губи — тремтять.
Взяла телефон ще раз.
Відкрила чат.
Написала:

“Навіть не намагаєшся пояснити? ОК. І не треба. Блудливий козел!!!”

Потім видалила повідомлення, навіть не натиснувши “надіслати”.

Коли на сходах затупотіли її кроки, у вікно вже тягло сірістю ранку.
Таксі чекало внизу.
Сонце ще не зійшло.
 

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Коли автобус звернув на трасу, її серце стислося від добре знайомих пейзажів. Поля, лісосмуги, села — шлях у дитинство. І водночас — шлях у нікуди. Бо, якщо чесно, вона не знала, що робити далі.

Дорога до батьків в основному тягнулася нескінченними полями — вже пустими, так само як і Аліна. 

Вона сиділа біля вікна автобуса, стискаючи в руках телефон, хоча вже давно увімкнула режим “Не турбувати”. Ні дзвінки, ні повідомлення їй вже не потрібні. Особливо від нього. Від них. Все і так зрозуміло.

Автобус нарешті підʼїхав до знайомої зупинки, тихенько пригальмував і зупинився прямо під ліхтарем. Серце Аліни раптом впало кудись у п’яти. Вона не знала, що скаже, коли побачить батьків. Вона взагалі нічого не знала. Тільки відчувала, що мусить бути тут, а не там.

Двері автобуса відчинилися, холодне повітря вдарило в обличчя. Вона затрималась буквально на секунду у дверях, потім рішуче зробила крок з теплого салону в осінній холод вулиці.