Глава 13.

На мить Ніка завмерла. Вода огортала тіло, мов лагідний захисний кокон, але від непроханого втручання цей комфорт розтанув, як сніг під весняним сонцем. 

Дзвінок продовжував нетерпляче теленькати. Ніка зітхнула й неохоче піднялась, обгорнулася рушником, який здався їй надто тонким і майже марним перед її несподіваним хвилюванням. Тугіше затягнувши рушник, вона рушила до дверей, відчуваючи, як кожен крок змушує її серце битись частіше.

Відчинивши двері, вона завмерла. Передчуття не підвели. 

Перед нею стояв Лесь. Вечірнє освітлення різко підкреслювало лінії його обличчя й трохи скуйовджене волосся, роблячи його нереально красивим.

Ніка відчула, як холод вечора пробивається у квартиру разом із ним, переплітаючись із теплом її розпаленого тіла.

Його очі зупинилися на її обличчі, а потім ковзнули вниз, за краплями води, що стікали її шиєю, плечима й далі, оголеними ключицями. 

Ніка відчула, як рушник, що прикривав тіло, стає майже прозорим під його поглядом. Він бачив її всю, бачив наскрізь. Завжди бачив.

Його очі дивилися на неї так, як тільки він вміє — проникливо, без сорому і з тією магнетичною впевненістю, що колись прикувала її до нього назавжди. 

Ніка схрестила руки на грудях, намагаючись здаватися впевненою, але серце в грудях билося так, ніби мало вибухнути.

— Ти?.. — лише видихнула вона, бо слова застрягли в горлі.

Лесь змусив себе підняти погляд назад на її обличчя, але це далося йому нелегко.

— Я ж сказала, що подзвоню сама, — голос прозвучав різкіше, ніж вона могла сподіватися.

— Може для початку впустиш мене. Ти геть мокра, нема чого стояти на протязі. 

Його голос був низьким, теплим, але в ньому відчувалося щось майже хижацьке.

Вона мимоволі відступила на декілька кроків. Швидше для того, щоб  створити хоч якусь дистанцію.

Він зробив крок вперед. Двері зачинилися за його спиною, наче гучно впали дверцята пастки. 

Ніка відчула, як його присутність майже фізично тисне на неї. Тіло ще палало від тепла ванни, але тепер це відчуття змішалося з хвилею адреналіну й чогось іншого, більш небезпечного.

— Чого ти хочеш, Олексо? — голос її звучав твердо, але вона все більше відчувала, як рушник, що огортав тіло, її єдина перепона від бажаного, стає все більш ілюзорним захистом від нього.

— Ти чудово знаєш, чого я хочу. 

— Лесь, це… неправильно. 

— Що неправильно? — запитав він тихо, але його слова були важкими, мов граніт. — Те, що я тут? Те, що я хочу тебе? Чи те, що ти хочеш мене?

Його погляд пекучим полум'ям пройшов крізь неї. Вона спробувала уникнути цього погляду, але здавалося, він уже охопив її повністю.

— Лесь... — її голос зірвався, і вона сама не знала, чи це було прохання піти, чи щось зовсім інше.

Він зробив ще один крок, і між ними залишилося менше метра. Його голос звучав з тінню болю, що здавався справжнім. 

— Ти можеш казати, що хочеш. Але ми обоє знаємо правду.

Він зробив ще один крок, і тепер між ними не залишилося простору.

— Скажи мені, що не думаєш про мене, — майже прошепотів він, і його рука торкнулася її зап'ястя.

Це був легкий дотик, майже невідчутний, але тіло спалахнуло вогнем. Його тепло проникало в неї, подібно пекучій отруті, і Ніка знала, що це лише початок.

— Подивися мені в очі й скажи, що не хочеш мене, — сказав він, нахилившись ближче.

Його легкий подих торкнувся її шкіри, і це зруйнувало останні крихти її рішучості.

— Лесь… — цього разу його ім’я зірвалося з її губ, як безпомічне благання.

Його рука піднялася до її обличчя, пальці легенько ковзнули по щоці. Її шкіра палахкотіла під його дотиком, і Ніка знала, що все вже давно вирішено, але зробила останню відчайдушну спробу:

— Тобі краще піти, — прошепотіла вона, але він не послухав її. Замість цього Ніка відчула, як руки Леся торкаються її плечей. Це були лише невинні дотики, але вона не змогла відштовхнути його.

— Ти справді хочеш, щоб я пішов? — запитав він, нахиляючись все ближче, так, що вона відчула його гарячий подих на своїй шкірі.

Ніка на мить завмерла, борючись із бажанням. Її руки стиснули рушник, як єдиний бар'єр між ними.

Його голос пробирався крізь її захисні бар'єри, стираючи межу між тим, що вона вважала правильним і тим, чого відчайдушно прагнула.

— Аля… вона любить тебе, — прошепотіла Ніка, сподіваючись, що ці слова стануть бар'єром між ними.

— А ти? — Його очі зустріли її погляд. — Ти мене любиш, Ніко?

Від цих слів вона ледь не втратила рівновагу. Серце калатало, рушник здавався важким, а вода на шкірі вже не охолоджувала, а обпікала.

Він був надто близько, надто реальний.

Ніка не знала, що сказати. Хотілося кричати, плакати, відштовхнути його й одночасно втиснутися в нього міцно-міцно: так, щоб стати єдиним цілим. Але замість цього вона видихнула йому в обличчя: