Глава 11.

На чотирнадцятому саме дзеленчить двірний дзвінок. На щастя нашої парочки відкривати не поспішають. 

— Пішли швидше!

Олекса схопив Ніку за руку та потягнув сходами нагору.

Їхня випадкова сусідка по ліфту все ще стояла перед дверима квартири й тисла на дзвінок. 

— Привіт ще раз, — посміхнувся їй Лесь. — Вибач, що турбуємо, але чи не могла б ти нам допомогти? 

Цієї миті двері відчинилися й у дверях намалювалась ще одна дівчина, чимось невловно подібна до вже знайомої нам білявки. Може таким же розхлябаним пучком на маківці й добряче підвипившим поглядом. Щоправда, волосся у неї було кольору воронячого крила.

— Анюта, ну й де тебе носить? — відразу накинулась вона на подругу. — Тебе тільки за смертю посилати!

Потім вона натикається поглядом на Олексу, не відразу помічаючи за його спиною Ніку.

— Ого! А оце вже цікаво! — реагує на побачене дівчина з чотирнадцятого поверху. — Де ти встигла здибати таке щастя? І як звуть цю красу?

— Тетянко, закоти губу, — каже Анюта. — Він не сам, — киває воно на Ніку, що саме вигулькнула з-за плеча Олекси.

— О, привіт! — занадто живо реагує Тетянка на появу Ніки. — Вибач, зразу не побачила. Так це твоє диво дивне? — киває вона на Олексу, геть не соромлячись, що він її прекрасно чує.

— Ага, — автоматично киває Ніка.

— ОК, тоді питань нема, — й відразу переключилася на подругу. — Анюта, не поясниш, що відбувається?

— У людей щось сталося. Просять допомогти.

— Так, — відразу підтвердила Ніка. — Тут така ситуація… Я — ваша сусідка знизу. У мене двері зачинилися, ключі у квартирі залишилися. Й телефон теж. Можу я скористатися вашим телефоном, — звернулась вона до Ані, — подзвонити сестрі, щоб ключі привезла?

— Та без проблем, — посміхнулася дівчина у відповідь, тицьнула пляшку шампанського подрузі в руки, розблокувала й простягнула Ніці свій телефон.

— Дуже дякую.

Поки Ніка розмовляла з Алею, доброзичливі сусідки не соромлячись розглядали Олексу. Той навіть зніяковів, так це було відверто.

— Добре. Тоді я тебе чекаю під квартирою. Будь ласка, не барися, — закінчила свою розмову Ніка.

— Почекай, — перебила її Таня. — Заходь до нас, чого тобі під дверима стирчати.

— Та якось воно… — знітилась Ніка.

— Перестань. Скажи їй, що будеш у мене. 

Повагавшись секунду, Ніка так і зробила.

— Що ж… тоді я поїхав, — звернувся Лесь до Ніки. — Було дуже приємно познайомитись, — чемно посміхнувся він дівчатам.

— Чекай, чекай! Куди ти так поспішаєш? — скинула плечима Таня. — Заходь, погуляйся з нами. Розбавиш наш дівочий колектив.

— Я б з радістю, але не можу, — відповів Олекса. — Справи. 

— Шкода, дуже шкода, — прощебетала Таня. 

— Може якось іншим разом, — посміхнувся їй Олекса. — Добре, побіг. Хорошого вам вечора. 

— Навзаєм. Бувай, — мило посміхнулися йому у відповідь дівчата.

Розпрощавшись з Олексою, Таня широко відкрила двері:

— Ну, що, дівчата. Без хлопчиків, так без хлопчиків. Так ще краще. Пішли, гульнем. 

Не встигли дівчата зайти у квартиру, як Таня заторохтіла:

— Я відразу вибачаюсь за безлад. Я тільки переїхала. Ніяк не розберу речі. Оце запросила, на свою голову, це чудо, — вона кивнула в бік Ані, — допомогти, так ти бачиш, як допомагає. Сил немає ніяких з нею. Скоро геть зіпʼюсь.

У квартирі дійсно панував цілковитий гармидер, кругом стояли коробки та рандомно валялися речі. 

— Хто б говорив? — відразу відбила її атаку білявка. — Наче це я запропонувала для початку “правильно налаштуватися на непочатий край роботи”, — перекривила подругу вона. — А я казала, що не треба. 

— То може я допоможу? — запропонувала Ніка.

— Оце ще не вистачало! Людина перший раз в хаті. Та гори воно вогнем, якось з часом розберуся. Пішли у вітальню, там чистішенько, — відповіла Таня й посунула якусь коробку ногою, аби Ніка могла пройти.

Таня збігала на кухню й принесла келихи для шампанського. 

— Слава богу, келихи встигли розпакувати, — сказала вона.

— Ага. Це єдине, що ми встигли розпакувати, — хихотнула Аня.

— Ну, чого ти. Ще посуд, — поправила її Таня. 

Подружки зручно вмостилися на шикарній мʼякій канапі, Ніку посадили у зручнюще велике крісло. Таня розлила грайливий напій по келихах й роздала дівчатам.  

— Будь ласка, пригощайся, не соромся, — звернулася вона до Ніки, вказуючи на нарізані фрукти, сири та відкриту коробку з шоколадними цукерками, що стояли на столику. 

— Я дико вибачаюсь, але не можу не відмітити: твій хлопець — це просто дещо, — перше, що сказала Таня, звертаючись до Ніки. —  Де ти вицепила, якщо не секрет, такий еталонний екземпляр? Де таке водиться? Може й нам з Анютою там пошукать?