Глава 10.

Ніка сама не знала, чому поводилась саме так. Чому увімкнула “владну стерву”. Чому так хотіла зробити йому боляче. Чому відверто принижувала його. 

Звичка? Інакше не може? Може він має рацію, коли звинувачує її в подібному?

Можливо, якби вона була чесною сама з собою, вона б визнала, що зриває на ньому злобу на саму себе. 

Коли він вийшов за двері й вона залишилась сама у пустій квартирі… Вона просто завмерла на декілька хвилин. Забула, як дихати. А потім прийшло усвідомлення того, що сталося.

— Бляха!!! 

Вона побігла за ним просто в домашніх капцях.

На сходах його вже не було.

Вискочила на вулицю. Холодно. Й дощ зривається. 

Байдуже. 

Куди далі? 

Направо? Наліво? 

Він сказав, що за кермом. На стоянку!

Висока атлетична постать маячить у напівтемряві попереду.

— Стій!

Не звертає уваги. Наче не чує. Рвонула за ним. Пожовкле мертве листя налипло на улюблені капці. Підошва ковзає асфальтом. Хоч би не вбитися!

— Зачекай, чорти б тебе забрали! 

Серце рветься з грудей. Він вже біля своєї машини. Ще мить і все. Він просто поїде геть.

— Будь ласка, не йди! — на всі груди кричить вона, нафіг забувши про всі застереження.

Він зупинився й обернувся. 

Вона прискорила крок. З єдиною думкою — швидше дістатися до нього,  вчепитися змерзлими пальцями у його куртку й втримати за будь-яку ціну.

Декілька кроків… й він зовсім близько. Бачить його обличчя у тьмяному світлі дворового ліхтаря… й зупиняється у нерішучості. Що далі?

— Що тобі треба? — різко видихає він теплим паром у холодному осінньому повітрі.

— Вибач!

— За що? — геть щиро дивується він. — Навпаки, маю подякувати. Ти завжди вміла гарно пояснити. Так, щоб дійшло останньому дибілу. Це ти вибач. Тобі дістався особливо упоротий екземпляр, який, до всього, не вміє пити.

— Я теж не вмію, — мимоволі вихопилось у неї.

Вони просто стоять один навпроти одного. Ніка дрібно тремтить й сама не розуміє чому: чи від холоду, чи просто нерви бʼють. Швидше за все й те, й друге. 

Вона раптом розуміє, що зараз Лесь у більш вигідній позиції. Бо він тверезий. А ось вона… Не даремно кажуть, безпечної дози алкоголю не існує. Тверезість — норма життя. Ніхто при здоровому розумі не сприймає це чимось більшим, ніж дурнуватий лозунг, але варто було б прислухатись. 

— Будь ласка…  Не йди, — нарешті ледь чутно говорить Ніка. — Вибач. Правда. Не знаю, що на мене найшло.

Він мовчить декілька секунд. Просто дивиться на неї. Потім мʼяко говорить:

— Йди додому, бога ради. Холодно. Ще застудишся.

— Бляха! Дійсно холодно. Трясе всю. Ноги вже геть задубіли. Але… піду, тільки якщо підеш зі мною.

Небеса нарешті змилостивилися, перестали хникати крапельками й розплакалися нормальним дощем. 

Ніка підняла обличчя до неба з німою подякую за це. Сподівалася від холодних вологих дотиків трохи прийти до тями. Може це допоможе. Протверезить. Не дозволить сказати чи зробити дурного. Шанси мізерні. Але надія вмирає останньою.

Коли відірвала очі від тугої темно-сірої безпросвітності небес, встромилась поглядом, як кинджалом, у його груди. Лесь був зовсім поруч. Притиснулась до його грудей без жодних вагань. Він підняв над її головою свою куртку, захищаючи від холодної води небес. Обійняв за талію й повів до затишного світла підʼїзду.  

В ліфті притиснулась до нього всім тілом. Було дико холодно, особливо ногам, але вона почувалась щасливою. Бо він обійняв, огорнув собою звідусюди. Його тепле дихання лоскотало вухо, руки гладили спину та руки, в намаганні розігнати кров венами та зігріти. Хоча… одна його присутність змусила обличчя палати гарячим вогнем. 

Підняла обличчя й потягнулася до його губ. Припала жадібно та спрагло, наче робила штучне дихання — цілувала так, наче від цього залежало її життя. Не збентежило навіть те, що він відповів не одразу. Байдуже! Хай навіть він образився. То й що? Вона хоче його! Хоче прямо зараз. Й знає, що отримає. Бо він — її. Тільки її! 

Гарячі губи обпікають у відповідь. 

Запускає свої заледенілі долоні йому під футболку. Він здригається всім тілом й ледь чутно видихає від несподіваного крижаного дотику, але нічого не говорить й не протестує. Просто приймає все, що б вона не зробила. 

Ніку кидає в жар від його близькості, його тепла та запаху. Пальці повільно ковзають міцним пресом й пірнають під ремінь джинсів. Низ його живота гарячий. Шкіра там така ніжна… Ще декілька сантиметрів нижче й … 

— Ніка… — стогне він ледь чутно.

Раптом ліфт зупиняється. Парочка підвисає на мить. Лесь кидає погляд на дисплей. Девʼятий. А їм на тринадцятий. Він різко повертається спиною до дверей, закриваючи Ніку собою. Вона саме вчасно висмикує руку з його джинсів.