Глава 8.

Ніка не встигла покласти слухавку, як відчула докори сумління, що, мов щупальці спрута, впилися в душу. 

“Що я, в біса, роблю?! Довбана слабачка!” 

Вона чудово знала, що може прямо зараз знову його набрати й все скасувати. Й можливо… 

Тільки можливо… 

…він підкориться. 

А якщо ні? 

Тоді вона могла б просто не відкрити йому двері. Ключове слово “могла б”. Але вона чудово знає, 

якщо він стоятиме за її дверима, 

вона відчинить й впустить його. 

Вона може легко проігнорити будь-кого іншого, навіть Костю. Але з Лесем все інакше. 

Так, подумки вона називає його Лесем. 

Так, як називає його Алька. 

Вона добре памʼятає, як вперше почула його імʼя з вуст сестри. Воно прозвучало абсолютно чарівно. Памʼятає, як сказала їй, що імʼя “якесь дівчаче”. Але щось тепле, ніжне й абсолютно казкове пронизало свідомість від звуків його імені. Наче вона відчувала, хто саме криється за цим “Лесем”. 

Вона дуже втомилася. Втомилася боротися з собою. (Кожної миті при свідомості. Хоча…Інколи… Та навіть дуже часто він проривався навіть в її сни.) 

Втомилась звинувачувати та ненавидіти себе. 

Відчувала, як зникає. Потихеньку, помаленьку зникає, втрачає себе, тане, як вранішній туман. 

Він буквально труїв її собою. Принаймні вона віддавала перевагу так думати. Що це він вбиває її. Він… вбиває її… повільно й незворотно. 

Вона намагалась знайти протиотруту.  Тому й зробила чергову дурницю. 

Після того ранку, коли він спав у її ліжку… після того, як сказав те, що сказав…

“Я хочу, щоб ти трахала мене, коли захочеш.”

Так грубо й прямолінійно. Наче постріл. 

Хай це прозвучить дивно, але тієї миті, коли це почула, вона була водночас найщасливішою та найнещаснішою жінкою у світі.  

Її персональний демон у її персональному пеклі. 

Ніхто й ніколи не може зробити так боляче, як людина, яку кохаєш. Це факт! Чиста, як сльоза немовляти, правда! Ніка знала це, як ніхто інший. 

Вона тоді ще довго дивилася на нього після того, як він миттєво вирубився у її ліжку. Дивилася, як він спить. Як розслабляється його красиве обличчя. Як губи стають мʼякими та геть беззахисними. Дві вертикальні, поки що ледь помітні, зморшки між брів нарешті зникають. Скуйовджене від того, як він мимохіть всією пʼятірнею зачісує його назад, коли хвилюється, волосся зараз просто впало на лоба. Нарешті його ніхто не чіпає. 

Ніка простягнула руку й обережно провела кінчиками пальців його волоссям. Лесь навіть не поворухнувся. Тоді вона більш осміліла й торкнулася його губ, внутрішньо готова відразу відсмикнути руку, якщо він відкриє очі. Але він не відкрив. Вона затамувала подих та повільно, дуже повільно, намагаючись навіть не дихати, наблизилась до нього й торкнулася його вуст своїми.

Він звісно не відповів. Тільки його легке сонне дихання обпекло шкіру. А мʼяка тепла ніжність його губ заполонила свідомість та змусила шалено запульсувати жаданням низ живота. Свідомість заколихалась та попливла, як легкий димок сигарети. 

Як же вона хотіла його цієї миті!

Й саме сила бажання налякала її та змусила тікати. Тікати якнайдалі. Тікати та ховатися. 

Ніка добре знала, чого хоче. Й добре розуміла, чому це не найкраще рішення піддатися йому, своєму бажанню. 

Після шести днів відчайдушної боротьби, вона раптом подумала, чи то швидше пригадала народну мудрість “клин клином вибивають”, й нарешті дала згоду Кості повечеряти разом й можливо після вечері …

Яка ж тільки дурня ця народна мудрість! 

— Давай зразу домовимось, — сказала вона Кості, як тільки вони сіли за свій столик, — сьогодні ніяких розмов про Аліну чи… — пів секундна пауза, — Олексу. Хочу просто відпочити й побути тільки з тобою.

Треба віддати Кості належне — вміє він відчувати людей, а ще підтримувати легку невимушену бесіду ні про що. 

Їх вечір був дійсно чудовий. Смачна їжа, витриманий солодовий віскі, приємна бесіда, невимушені жарти. Було душевно. Єдине, що псувало вечір Ніці — неприйняте до кінця рішення. 

Коли вони вийшли з ресторану, вулицею гуляв досить пронизливий вітер. Цупкі сірі хмари зашторили собою нічне небо, зробило його ще темнішим ніж завжди та якимось зловісним. 

Раптовий холодний порив вітру змусив Ніку пересмикнути плечима. Костя відразу це помітив.

— Змерзла? Йди-но сюди, — він підійшов зовсім близько, обійняв та притиснув дівчину до себе. — Потерпи трошки, зараз вже приїде таксі.

Ніка не заперечувала проти його обіймів. Навпаки міцніше притиснулася до широких грудей, заховала обличчя за комір його пальто й прислухалась до себе. Їй не сподобалось те, що вона наслухала. Серце билося спокійно. Їй було затишно й спокійно поруч з ним, але не більше. 

Вона підняла обличчя, поглянула на Костю й раптом сказала: