Глава 7.

Коли він прокинувся, не відразу зрозумів, де він. В кімнаті панували сутінки. Певно через те, що вікно було щільно закрито шторами. Олекса деякий час приходив до тями. Перше, що відчув — жахливий присмак у роті, потім поступово прийшло відчуття неймовірної спраги. Язик, наче суха колода. Спробував облизати губи — нічого не вийшло. Коли спробував підвестися, голову пронизав сильний різкий біль, який наростав та наче заливав голову свинцем. 

Попри біль змусив себе сісти. Подивився на годинник. Майже четверта дня. 

У квартирі панувала тиша. Судячи з усього Ніки вдома не було. Озирнувся навколо. На тумбі біля ліжка побачив пляшку з водою, склянку та упаковку знеболюючого. А ще ніжно-рожевий стікер, на якому щось було написано. Відірвав його від поверхні та прочитав: “Будеш йти, просто зачини за собою двері.”

Відкрив пляшку і вгасив майже половину, потім закинувся двома пігулками та знову відкинувся на подушку. Закрив очі. 

Спочатку ніяких особливих думок. В мізках суцільний білий шум, впереміш з тупим болем. Потім, поступово та з кожною секундою все більш чітко, згадки про сьогоднішній ранок заполонили миготливу, мов лампа, яку закоротило, свідомість. 

— Бляха! — мимоволі вихопилося у хлопця.

Не те щоб він жалкував про те, що вчора наговорив… 

Чи все ж жалкував? 

Він сам цього точно не знав. Він дуже часто думав про те, щоб сказати щось таке Ніці, але завжди несерйозно, наче не насправжки. Це завжди були просто наміри; плани, яким, як він думав, ніколи не судилося стати реальністю. Але…

“Що зроблено, то зроблено. Тепер слово за Нікою”, — подумав Олекса і від цієї думки стало легше. 

Він полежав ще трохи, чекаючи, коли подіє знеболююче. Врешті обережно підвівся, озирнувся, побачив свій одяг, акуратно складений на кріслі, одягнувся. Дістав з кишені джинсів телефон та увімкнув його. Вчора по дорозі до Ніки від завбачливо його вимкнув. 

Купа пропущених дзвінків та повідомлень від Альки. Чого й треба було очікувати. Аліна любить, щоб він завжди був на звʼязку. 

“Куди це ти з самого ранку подівся?”

“Лесю, це не смішно. Де ти?”

“Чому не відповідаєш?! Я хвилююся!” і все в такому ключі.

Він мимоволі скривився, як від зубного болю, від думки про те, що треба буде щось брехати.

Вирішив не затягувати й набрав Аліну.

— Ну, нарешті! Ти знущаєшся?! Де ти подівся? Я вже не знала, що й думати!  — заторохтіла дівчина.

— Привіт, — голос прозвучав глухо й хрипко. 

Олекса закрив мікрофон долонею та відкашлявся. Стало трохи краще. 

— З чого така паніка? — намагався говорити спокійно та впевнено хлопець. — Я на роботі. У мене телефон розрядився в нуль, я поставив його в офісі на зарядку й забув про нього.  Вибач, що змусив хвилюватися.

— А о котрій ти поїхав? Я прокинулась десь о сьомій, тебе вже не було. 

— Та у нас тут горять строки здачі проєкту. Тож… Мусив їхати зовсім рано. Навіть пробіжку пропустив. 

— Але в тебе все добре? У тебе голос якийсь такий…

— Все дійсно нормально. Не хвилюйся. 

— То й коли ти сьогодні будеш?

— Точно не знаю. Спробую швидше вирватись. Вибач, я мушу повертатись до роботи. 

— Так, звісно. Тоді до вечора. І я тебе дуже прошу, більше ніколи так не роби.

— Не буду. А ти обіцяй більше не здіймати паніку на рівному місці.  

— Якщо не будеш так робити, я не здійматиму паніку. Все ж просто.

— Добре. Я пішов попрацюю. Побачимось вдома.

— ОК. Бувай. Люблю тебе.

— Я тебе теж.

Олекса  поспішив покласти слухавку. Його виснажували подібні розмови. Він не любив їй брехати, але брехав. 

Брехав, що має постійну роботу в ІТ-компаній, тоді коли сам перебивався випадковими підробітками в цій сфері: то сам знайде якусь халтурку, то пацани з колишнього потоку щось підкинуть. 

Він намагався знайти роботу саме за своєю спеціальність. Але студенту-заочнику без досвіду та диплому знайти щось пристойне важкувато. Проте Алі він сказав, що все норм, що повернувся на свою попередню вигадану роботу, аби вона сама не хвилювалася й не робила нерви йому. Так просто зручніше. Інакше буде море непотрібних запитань. А може просто не хотів руйнувати “легенду” про затребованого айтівця, яку сам же й створив, коли вони тільки познайомилися. Чесно кажучи, він сам не знав, чому так сказав. Сказав та й все. 

Олекса намагався заробити, де тільки міг. Декілька разів знімався як модель для реклами чи для стокових платформ, одного разу навіть брав участь в зйомках коротких відеороликів у стилі Mortal Kombat. Пробував щось підзаробити таксуючи. Навіть, грішним ділом, подумував повернутися в клітку, на підпільні бої, але там знову була облава, під час якої багатьох його знайомих загребли. Тож вирішив поставити хрест й не ризикувати. 

Але вся ця брехня про роботу ніщо в порівнянні з головною брехнею — брехнею про те, що Ніка для нього нічого не означає.