Зима

Вона зустрічалася з друзями й повернулася пізно ввечері, ближче до ночі. У її руці був елегантний букетик з улюблених квітів. Грудки снігу на пелюстках швидко перетворювалися на холодні краплини. Я повішав на гачок її довгу пухову куртку.
— Знову він подарував? — запитав я.
— Так, — відповіла вона беземоційно. — Як ти?

— Нормально. А ти?
— Теж нормально. Тільки така втомлена — жахливо.

Мене мучили думки й не давали заснути. Я вже не міг казати собі, що це нічого не значить, і все гаразд, і водночас ще не міг зізнатися в тому, що відчував і чого боявся. Вона спала. Я нечутно підвівся, накинув халат, відхилив двері та вийшов до іншої кімнати. За вікном блищав сніг. Я налив у чашку води та сів на крісло. На столі виднівся темний силует вази з квітами. Я дивився на нього, і мені ставало дедалі важче та неприємніше, ніби щось в мені повільно надривалося. Та відвести погляду я не міг.

Вранці мене розбудили її кроки.
— Я не чула, як ти пішов.
— Так, я хотів випити води, приліг і незчувся, як заснув, — відповів я вдавано байдуже, як ми відповідаємо, коли хочемо про щось заговорити, але не хочемо бути ініціаторами розмови; аби потім сказати іншій людині, що вона сама все почала.
— А де квіти? — запитала вона, помітивши на столі порожню вазу.
Я не відповів.
Вона заварила каву, сіла за стіл і мовчки помішувала каву ложечкою. Час від часу ложечка стукала об стінки чашки. Вона зробила декілька ковтків і підійшла до вікна.
— Я думаю... — почала вона та зупинилася. — Я думаю, нам потрібно вирішити, як бути далі.

Тієї миті я знову відчув, що все навколо застигає. Проте цього разу відчуття було важким, навіть гнітючим. Думки та емоції злилися в одне розфокусоване переживання. Я теж підійшов до вікна. По той бік усе було таким білим, що здавалося, ніби простір втратив перспективу. Тільки поодинокі чорні крапки, що були людьми, повзли вулицею, прикриваючися від пронизливого вітру та снігу, що дув в обличчя.

— Так, потрібно вирішити, — відповів я, хоча ми обоє вже знали, яким буде рішення. — Але в будь-якому випадку я хочу, щоб ти знала — все, що сталося і було між нами... Я не жалкую за жодною секундою. Якби повернутися назад, я б усе зробив так само. Те, що ми відчували, було справжнім, і воно назавжди в серці. Здається, не кожному дано за все життя відчувати та переживати стільки, скільки за цей час відчували та переживали ми.

— Пробач... — на її очах проступили сльози. Вона узяла мою руку: — У якийсь момент минуле чомусь стало повертатися. Усе, що в нас із ним було... Життя, заняття, спільні друзі, справи — я зрозуміла, що не можу все це викреслити. Я все ще...

Мої долоні починали тремтіти, я засунув їх в кишені халату, стиснув, але це не допомагало.

— Напевне, так і мало статися, — сказав я, втім, на диво рівним голосом, мабуть, тому, що зовнішні прояви емоцій вже не мали значення. — Врешті, якби не я, ви б досі були разом. Я казав собі, що це неправильно і в мене немає жодного морального права втручатися у ваше життя, але потім... Логіка ставала безсилою. І я вірив, як вірять у першій юності, що єдине, що має значення, це те, що ми разом. Що разом ми більше, ніж сума двох людей. Знаєш, насправді я тільки хочу, щоб ти була щасливою. Якщо для цього все повинно статись так, як стається, — нехай буде так.

Якийсь час ми мовчали та дивилися у вікно.
— Кажуть, — заговорив я згодом, — в кінці все буде добре. Якщо ще не все добре, значить, це ще не кінець.
Вона усміхнулася, і мені стало нестерпно важко.
— Джон Леннон?
— Джон Леннон.