Осінь

Починало розвиднятися. У кімнаті було ще півтемно та сіро.
— Ти думаєш, так буде завжди? — запитала вона тихо.
— Чому ти питаєш? — вона не відповіла, і я продовжив: — Я ніколи не відчував того, що відчуваю з тобою. Слова стають такими безпорадними, коли пробую передати те, що відбувається в душі. От якби хтось придумав пристрій для передачі почуттів іншим людям. Так, щоб без слів і думок, а тільки почуття.
— Думаю, ти б не зміг таким користуватися.
— Чому? — Я повернув голову, побачив, що вона усміхається, і теж усмі хнувся.
— Мені не уявляється, щоб ти міг просто мовчати і не говорити.
Ми засміялися. Я легко-легко торкнувся її скроні, провів долонею по ледь помітній зморшці біля ока, по щоці. Вона заплющила очі, взяла мою долоню в свої та поцілувала. Вона сказала ласкаво, пошепки, майже повністю тихо.

— І я тебе, — відповів я.
Якийсь час ми лежали мовчки.
— У тебе такі руки, — сказала вона.
— Які?
— Ніжні.
— Ніжні руки? — Я знову глянув на неї та здивовано усміхнувся, бо ніколи раніше про це не думав.
Її обличчя було безтурботно щасливим і наче випромінювало світло. Ще раніше я помітив, що найкрасивіші обличчя не в тих людей, які найбільше за собою доглядають, а в таких, які щасливі. Тому, я думаю, єдиний справжній рецепт краси — це щастя. Навіть лиця несиметричні, з різкими та грубими рисами приваблюють, коли щасливі.
— Ага. Такі гладенькі, приємні, знаєш? Тобі ніхто не казав?
— Ні, але мені казали, що в мене криві пальці, із чим важко не погодитися.
Ми знову засміялися.
— Видумуєш собі.
— Зовсім ні, от глянь.
Ми підняли долоні та розглядали їх на фоні сіро-білої стелі.
— Я намалюю таку картину, буде гарно, — сказала вона і, примруживши одне око та тримаючи мою долоню у своїй, стала приміряти її до мольберта, що стояв біля вікна, як, буває, художники міряють пропорції предметів олівцем.

Потім ми знову лежали, мовчали та дивилися у вікно. Справді, в житті важливі не ті люди, які розуміють ваші слова, а ті, котрі здатні зрозуміти вашу тишу.
— Знаєш, ти найдивніше, що зі мною ставалося, — обірвала вона мовчанку.

— А ти — зі мною. Цікаво: живуть собі отак дві людини, прокидається кожна вранці, йде на роботу, слухає дорогою музику, думає про щось своє, вирішує якісь свої проблеми, ввечері повертається додому, лягає в ліжко. І так минає день за днем, тиждень за тижнем. А потім якогось дня волею долі чи збігом обставин вони зустрічаються і примагнічуються одна до одної так сильно, що більше не можуть дихати поокремо. І не уявляють, як жили до того. Не дарма кажуть: життя — це те, що стається з нами, поки ми зайняті іншими справами.

— Хто це сказав?
— Джон Леннон.
Ми знову мовчали. Я б не міг сказати, про що думав. Та це й не мало значення. Але в моїй уяві промайнуло щось, від чого стало водночас і хвилююче радісно, і цілковито спокійно. Я відчував, що по-іншому бути не може.
— Хм... — здивувалася вона.
— Що? — запитав я.
— Така думка промайнула...
— Скажи.
— Це дивна думка, — відповіла вона.
Я бачив, що їй хотілося розповісти, але вона сумнівалася.
— Як і все наше життя. Розкажи, — повторив я лагідно.
— Мені чомусь уявилося, якими б ми були... Коли одружимось. Коли в нас будуть діти, дім, знаєш?
Тієї миті мені здалося, що все навколо застигло. Ніби ми раптом випали в якийсь паралельний вимір, і час у ньому зупинився та страшенно наелектризувався. Ось є тільки ми і щось, що єднає нас наскрізь, чого ми не здатні бачити, але що обоє відчуваємо. Ми дивились одне на одного, і слова не були потрібними.
— Здається, ти забула дихати, — сказав я нарешті, і ми знову засміялися. — Хвилину тому я думав рівно те саме... Хіба ж таке буває?