Ті, кого не мало бути

База помирала.
Стіни тріщали.
Лампи вибухали одна за одною.
Сирени вже не звучали — вони захлиналися.
І десь глибоко під землею щось ревіло.
Ніби сама темрява не хотіла відпускати їх.
Марк тримав Лію за руку так міцно, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпустить.
— Сюди! — крикнула Емма, ведучи їх коридором.
Позаду лунали крики.
Не всі агенти загинули.
Але тепер вони тікали не від людей.
Від того, що самі створили.
— Прохід обвалиться через кілька хвилин! — крикнула Емма.
— Тоді рухайся швидше! — відповів Марк.
Лія подивилась на нього.
Він був виснажений.
Кров на руках.
Подряпини.
Темрява ще жила десь у його очах.
Але він тримався.
Заради неї.
Коридор різко здригнувся.
Підлога тріснула.
Лія ледь не впала, але Марк встиг схопити її.
— Я тебе тримаю.
Її серце стиснулось.
Навіть зараз.
Навіть після всього.
Вони майже дістались виходу, коли світло згасло повністю.
І настала темрява.
Жива.
— Ні… — прошепотіла Емма.
Шепіт почувся звідусіль.
Сотні голосів.
Залиштесь…
Поверніться…
Ви наші…
Лія здригнулась.
— Вони не відпустять нас…
Марк повільно став перед нею.
— Тоді я змушу.
Темрява почала збиратись у формі.
Величезній.
Нелюдській.
Це вже не була окрема істота.
Це було щось старе.
Щось, що жило тут давно.
Емма зблідла.
— Це ядро…
— Що? — швидко спитала Лія.
— Вони не відкривали портал, — прошепотіла Емма. — Вони годували його.
Темрява заворушилась.
І відкрила очі.
Марк напружився.
Лія відчула це одразу.
Темрява всередині нього відповіла.
— Ні, — прошепотіла вона. — Не слухай її.
Але істота вже говорила.
Не словами.
Всередині нього.
Ти один із нас.
Ти був створений для цього.
Відпусти себе.
Марк затремтів.
Лія бачила: він бореться.
Знову.
— Марк… дивись на мене.
Він не реагував.
Темрява під ногами почала повзти до нього.
— Марк!
Його очі стали чорними лише на секунду.
Але цього вистачило, щоб Лія злякалась.
— Я не хочу тебе втрачати… — прошепотіла вона.
Тиша.
І тоді він подивився на неї.
Справжній.
На одну коротку мить.
— Тоді біжіть, — тихо сказав він.
— Ні.
— Ліє—
— НІ!
Сльози текли по її щоках.
— Я не залишу тебе тут!
Темрява навколо нього росла.
База тріщала сильніше.
Емма різко схопила Лію.
— Якщо він не стримає це — ми всі помремо!
— Я не піду!
Марк усміхнувся.
Вперше за довгий час — по-справжньому.
Сумно.
Тепло.
— Ти змінила мене, — тихо сказав він. — І це було варте всього.
— Не говори так…
— Ліє…
Його голос ламався.
— Я люблю тебе.
Світ завмер.
У Лії перехопило подих.
Бо вона зрозуміла:
він прощається.
— Ні… ні, Марк, ні…
Темрява різко вибухнула навколо нього.
Він закричав.
Істота за стіною заревіла у відповідь.
— ЙДІТЬ! — закричав Марк.
Емма потягнула Лію силою.
Вона виривалась.
Кричала його ім’я.
Але коридор уже валився.
Останнє, що вона побачила —
Марк стояв посеред темряви й світла одночасно.
І стримував усе це сам.
Потім світ вибухнув.
ТРИ ДНІ ПО ТОМУ
Місто мовчало.
Стару базу офіційно назвали аварією.
Лікарню закрили остаточно.
Люди намагались жити далі.
Ніби нічого не було.
Лія сиділа на даху школи.
Вітер розвівав волосся.
Порожнеча всередині боліла сильніше за страх.
Емма мовчки сіла поруч.
— Тіла не знайшли, — тихо сказала вона.
Лія заплющила очі.
— Це нічого не означає.
— Я знаю.
Тиша.
— Ти його любиш, правда? — спитала Емма.
Лія ледь усміхнулась крізь сльози.
— Так.
Емма опустила погляд.
— Я теж колись.
Лія подивилась на неї.
І вперше між ними не було ворожості.
Тільки біль.
Раптом…
вітер стих.
Лія завмерла.
Бо відчула це.
Знайоме.
Кроки позаду.
Повільні.
Вона обернулась.
І перестала дихати.
Марк.
Живий.
Втомлений.
Поранений.
Але живий.
— Ти довго йшов, — прошепотіла Лія.
Він ледь усміхнувся.
— Були затори.
Вона засміялась крізь сльози.
І кинулась до нього.
Він обійняв її міцно.
Наче теж боявся, що це сон.
— Я думала, втратила тебе…
— Майже, — тихо відповів він.
— І?..
Він подивився їй у очі.
Темрява ще була там.
Глибоко.
Але тепер поруч із нею було щось сильніше.
— Я повернувся.
Десь далеко…
у темній кімнаті…
хтось відкрив папку з написом:
ECHO CHILDREN — АКТИВНІ СУБ’ЄКТИ
І навпроти імен:
Марк Ріверс
Лія Морріс
з’явився новий статус:
НЕБЕЗПЕЧНІ