Те, що вони створили

Сирена ревіла без зупину.
Червоне світло миготіло по стінах лабораторії, ніби сама база задихалась від страху.
Марк стояв у дверях.
Нерухомо.
Але все навколо нього ніби тремтіло.
Лія ніколи не бачила його таким.
Кров на руках.
Темрява під шкірою.
Очі — не холодні.
Порожні.
— Марк… — тихо прошепотіла вона.
Він дивився тільки на неї.
Наче більше нікого в кімнаті не існувало.
— Відійди від неї, — сказав він чоловіку.
Спокійно.
І від цього ставало страшніше.
Чоловік усміхнувся напружено.
— Неймовірно…
Ти перевершив усі очікування.
— Замовкни.
— Ти навіть не розумієш, ким став.
Темрява навколо Марка здригнулась.
— Я сказав.
Замовкни.
Агенти підняли зброю.
Помилка.
Марк навіть не ворухнувся.
Світло вибухнуло навколо нього хвилею.
Стіни тріснули.
Лампи розлетілись.
І агентів просто відкинуло в різні боки.
Лія здригнулась.
Не через силу.
Через те, як легко він це зробив.
— Ти бачиш? — прошепотів чоловік, дивлячись майже захоплено. — Ідеальна зброя.
— Я не зброя! — вперше закричав Марк.
І база затремтіла.
Лія підбігла до нього.
— Марк, подивись на мене.
Він дихав важко.
Надто важко.
— Вони торкались тебе? — тихо спитав він.
— Ні.
— Вони зробили тобі боляче?
— Ні, Марк—
— Добре.
Його голос був дивним.
Нелюдськи спокійним.
Чоловік повільно зробив крок назад.
— Ти все ще не зрозумів головного.
Марк не реагував.
— Ти не людина, — продовжив він. — Ти носій.
Тиша.
— Що це означає?.. — прошепотіла Лія.
Чоловік глянув на неї.
— У ньому не просто сила.
У ньому — сутність.
Світло мигнуло.
— Під час експерименту ми намагались поєднати людину з тим, що живе по той бік.
— Замовкни… — прошепотів Марк.
— Але він вижив, — чоловік усміхнувся. — І тепер межа між ним і ними майже стерлась.
Лія відчула холод.
Справжній.
Вона подивилась на Марка.
І вперше побачила:
тіні не боялись його.
Вони… тягнулись до нього.
— Це брехня, — сказала вона.
— Ні, — відповів чоловік. — І скоро він це доведе.
Він натиснув кнопку на пульті.
Стіна лабораторії здригнулась.
І відчинилась.
Темрява вирвалась назовні.
Не одна істота.
Десятки.
Сотні голосів.
Крики.
Шепіт.
Вони лізли з проходу, мов сама безодня відкрилась під землею.
— Ви психи… — прошепотіла Лія.
— Це еволюція, — відповів чоловік.
Перша істота кинулась вперед.
Марк знищив її миттєво.
Другу.
Третю.
Але їх ставало більше.
І щось почало змінюватись.
Темрява не просто атакувала його.
Вона входила в нього.
— Марк! — крикнула Лія.
Він впав на коліна.
Закричав.
І цей крик був страшніший за все, що вона чула.
— Що з ним?! — вона повернулась до чоловіка.
— Він повертається до свого справжнього стану.
— Ви його вбиваєте!
— Ні, — тихо відповів той. — Ми його пробуджуємо.
Марк підняв голову.
І Лія завмерла.
Його очі стали повністю чорними.
Тиша впала на секунду.
А потім…
усі істоти в кімнаті одночасно завмерли.
Ніби чекали наказу.
— Ні… — прошепотіла Лія.
Марк повільно піднявся.
Істоти розступались перед ним.
Чоловік усміхнувся.
— Так… саме так…
Але він не встиг договорити.
Бо Марк повернув голову.
І подивився на нього.
— Ти думав, що контролюєш це? — голос Марка звучав подвійно. Ніби хтось говорив разом із ним.
Чоловік уперше злякався.
— Суб’єкт 17—
— Не називай мене так.
Темрява рвонула вперед.
Крик обірвався миттєво.
Лія задихнулась.
— Марк… зупинись…
Він не реагував.
Лабораторія руйнувалась.
Стіни тріщали.
Сирени захлиналися.
Істоти повзли з усіх боків.
Емма вбігла в кімнату.
— Нам треба йти! ЗАРАЗ!
— Він не чує мене! — крикнула Лія.
Марк стояв серед хаосу.
І вже майже не був собою.
— Якщо він втратить контроль повністю — база впаде разом із містом! — закричала Емма.
Лія подивилась на Марка.
На хлопця, якого любила.
На монстра, яким його зробили.
І зрозуміла:
є тільки один спосіб повернути його.
Вона пішла до нього.
— ЛІЄ, НІ! — крикнула Емма.
Але Лія вже не слухала.
Темрява навколо Марка завила.
Істоти повернули голови до неї.
Але вона йшла далі.
Повільно.
Попри страх.
— Марк…
Він не рухнувся.
— Це я.
Тиша.
— Подивись на мене.
Його руки тремтіли.
Темрява стискалась навколо нього.
— Ти казав, що знайдеш мене, пам’ятаєш?
Очі Марка здригнулись.
Ледь помітно.
— Я тут, — прошепотіла вона. — І я не боюсь тебе.
Темрява завила сильніше.
— Ліє… відійди… — прохрипів він.
Її очі наповнились слізьми.
— Ні.
Вона підійшла впритул.
І обійняла його.
Світ зупинився.
Темрява навколо них затремтіла.
І вперше…
відступила.
Марк закрив очі.
Його руки повільно обійняли її у відповідь.
І чорне в очах почало зникати.
Емма видихнула.
— Господи…
База тріщала.
Час закінчувався.
Марк важко дихав, тримаючи Лію.
— Нам треба йти… — прошепотів він.
Вона кивнула.
— Разом.
І вперше за весь цей кошмар
він знову звучав як він сам.