Під землею

Лія думала, що вже знає, як виглядає страх.
Вона помилялась.
База була глибоко під землею.
Холодний метал.
Білі лампи.
Стіни без вікон.
І тиша.
Неприродна. Мертва.
Її вели коридором двоє агентів, поки попереду спокійно йшов той самий чоловік у костюмі.
— Ви спеціально будуєте такі місця моторошними? — тихо спитала Лія.
Він навіть не обернувся.
— Страх робить людей чеснішими.
— Тоді ви маєте бути дуже чесними.
На секунду він усміхнувся.
— Ти нагадуєш свою матір.
Лія різко зупинилась.
— Що?..
Агент штовхнув її вперед.
— Рухайся.
Але серце вже билося інакше.
Її привели в кімнату.
Скло.
Крісло.
Камери.
Спогади вдарили миттєво.
Ремені.
Світло.
Крики.
Вона схопилась за голову.
— Ні…
— Пам’ять повертається? — чоловік зайшов усередину. — Це добре.
— Хто ви такі?..
Він спокійно сів навпроти.
— Ми ті, хто намагався врятувати людство.
— Ви катували дітей.
— Ми створювали майбутнє.
— Ви монстри.
Тиша.
— І все ж ти сидиш тут жива завдяки нам, — відповів він.
Лія мовчала.
Бо ненавиділа те, що частина її боялась:
а якщо він вірить у те, що говорить?
— Де Марк? — спитала вона.
— Уже йде за тобою.
Її серце стиснулось.
— Ви цього хочете.
— Звісно, — чоловік нахилився ближче. — Ми чекали, поки він відкриється повністю.
— Ви використовуєте мене.
— Ти його слабкість, Ліє.
Вона стиснула щелепу.
— Ні. Я причина, чому він ще людина.
І вперше чоловік перестав усміхатись.
Тим часом…
Марк і Емма стояли серед лісу неподалік бази.
Дощ починався.
— Там мінімум двадцять людей, — сказала Емма. — Камери. Захист. І істоти.
— Добре.
— “Добре”? — вона нервово засміялась. — Ти взагалі чуєш себе?
Він перевірив ніж на поясі.
— Я заберу її.
— А якщо це пастка?
Він подивився на неї.
— Тоді вони дуже пошкодують.
Емма завмерла.
Бо в його голосі більше не було страху.
Тільки щось темне.
— Марк… — тихо сказала вона. — Ти змінюєшся.
— Мені байдуже.
— А мені — ні.
Він різко глянув на неї.
— Чому?
Тиша.
Дощ посилився.
— Бо я вже бачила, чим це закінчується, — прошепотіла Емма. — І не хочу дивитись знову.
Він мовчав.
І це боліло їй сильніше, ніж відповідь.
— Я люблю її, — тихо сказав Марк.
Емма опустила очі.
Наче давно це знала.
— Я знаю.
Тиша.
— І саме тому ти готовий спалити весь світ.
Усередині бази Лію привели до іншої кімнати.
Меншої.
Темнішої.
На стіні було одне слово:
ECHO
Її дихання збилось.
— Що це?..
— Серце проєкту, — відповів чоловік. — Тут ми зрозуміли, що діти можуть бачити більше, ніж люди повинні.
На моніторах з’явились записи.
Діти.
Тести.
Крики.
Лія побачила себе.
Маленьку.
Налякану.
І… Марка.
Він сидів у кутку кімнати, весь у крові.
Навколо лежали розбиті лампи.
— Ні… — прошепотіла вона.
— Він був найсильнішим, — сказав чоловік. — Єдиний, хто пережив повне злиття.
— Злиття з чим?..
Чоловік глянув на неї.
— З темрявою.
Світ ніби зупинився.
— Ви брешете.
— Тому він може їх знищувати, — спокійно продовжив чоловік. — Бо частина їх — уже всередині нього.
Лія похитала головою.
— Ні…
— І рано чи пізно вона переможе.
Сирена різко завила.
Чоловік завмер.
Потім усміхнувся.
— А ось і він.
У коридорах бази гасло світло.
Крики.
Постріли.
І щось іще.
Щось, що рухалось занадто швидко.
— Що відбувається? — прошепотіла Лія.
Чоловік подивився на камери.
І вперше… напружився.
— Неможливо…
На екрані був Марк.
Весь у тіні й світлі одночасно.
Він ішов коридором.
І все, що ставало на його шляху — зникало.
— Марк… — прошепотіла Лія.
А чоловік тихо сказав:
— Ми створили монстра.
Двері лабораторії здригнулись від удару.
Раз.
Другий.
Третій.
Скло тріснуло.
Лія відчула, як серце почало битись швидше.
Не від страху.
Від того, що він прийшов.
І тоді двері вибухнули.
У диму стояв Марк.
Закривавлений.
Небезпечний.
І абсолютно не схожий на того хлопця, якого вона зустріла в школі.
Його очі піднялись на Лію.
І стали м’якшими.
— Я ж казав, що знайду тебе.