Коли немає куди тікати

Двері вилетіли з таким тріском, ніби сам будинок не хотів їх пускати.
Світло ліхтарів різко залило кімнату.
— Не рухатись! — пролунало одразу кілька голосів.
Озброєні.
Холодні.
Контрольовані.
Це були не випадкові люди.
Це були мисливці.
Марк зробив крок вперед.
І став між ними і Лією.
— Відійдіть, — тихо сказав він.
— Суб’єкт 17, — знайомий голос. Той самий чоловік із даху зайшов усередину. — Ти робиш усе складніше, ніж потрібно.
— А ти — гірше, ніж маєш право, — відповів Марк.
Чоловік усміхнувся.
— Ми дали тобі силу.
— Ви вкрали життя.
Тиша.
— Останній раз, — спокійно сказав чоловік. — Йдеш добровільно — і вона не постраждає.
Лія відчула, як серце стиснулось.
— Не слухай його, — прошепотіла вона.
— Я і не збираюсь, — тихо відповів Марк.
— Неправильна відповідь, — сказав чоловік.
І кивнув.
Все сталося миттєво.
Двоє агентів рвонули вперед.
Ще двоє — підняли зброю.
Емма вдарила першою.
Жорстко. Точно.
Один із них впав.
Марк пішов у бій.
Світло вибухнуло.
Крик.
Істота, викликана ними, кинулась прямо на нього — але цього разу…
він не відступив.
Він розірвав її.
Без вагань.
— Марк! — крикнула Лія.
Щось було не так.
Занадто легко.
Занадто… холодно.
Один із агентів схопив Лію ззаду.
— Не рухайся!
Вона задихнулась.
— Відпусти її! — Марк рвонувся вперед.
Постріл.
Не кулею.
Щось інше.
Ударив прямо в нього.
Він впав на коліна.
— Марк!
Його тіло затремтіло.
— Паралізуючий імпульс, — спокійно пояснив чоловік. — Спеціально для тебе.
Марк намагався піднятись.
Не міг.
— Відпустіть його! — крикнула Лія.
— Ти підеш з нами — і він житиме, — відповів чоловік.
— Не слухай його! — прохрипів Марк. — Ліє, ні!
Вона дивилась на нього.
І бачила страх.
Не за себе.
За неї.
Тиша тривала секунду.
Але для неї — вічність.
— Добре, — сказала вона.
— Ні! — Марк закричав.
— Я піду.
Серце стислось.
— Тільки відпусти його.
Чоловік усміхнувся.
— Розумний вибір.
— Ліє, не роби цього… — голос Марка ламався.
Вона подивилась на нього.
І тихо сказала:
— Я не дозволю їм забрати тебе.
— Вони заберуть тебе!
— Тоді ти прийдеш за мною, — прошепотіла вона.
Його очі наповнились болем.
— Я не знаю, чи зможу…
Вона ледь усміхнулась.
— Зможеш.
Агент відпустив її.
І схопив знову — вже як полонену.
— Пішли.
Вона не опиралась.
Лише раз обернулась.
На Марка.
Він лежав на підлозі.
Безсилий.
Злий.
Зламаний.
— Я знайду тебе… — прошепотів він.
Вона кивнула.
— Я знаю.
Двері зачинились.
І вона пішла.
Тиша впала важко.
Емма стояла поруч.
Кров на губі.
— Ти дозволив їй піти, — тихо сказала вона.
Марк не відповів.
Він просто дивився на двері.
— Вони зламають її, — додала вона.
І це було зайвим.
Бо він уже це знав.
Марк повільно піднявся.
Біль був нестерпний.
Але щось інше було сильніше.
Лють.
Чиста.
Холодна.
— Де вони? — тихо спитав він.
Емма завмерла.
— Ти не витягнеш це зараз.
Він глянув на неї.
І вона вперше… відступила.
— Скажи. Де. Вони.
Тиша.
— База за містом, — нарешті сказала вона. — Під землею.
Він кивнув.
— Якщо підеш зараз — ти не повернешся, — сказала Емма.
— Я і не планую повертатись без неї.
— Марк…
— Ти йдеш?
Тиша.
Емма видихнула.
— Ти ідіот.
— Я знаю.
— Добре, — вона ледь усміхнулась. — Тоді помремо красиво.
Марк зробив крок до дверей.
І зупинився.
На секунду.
— Тримайся… — прошепотів він.
Ніби вона могла почути.
І пішов у темряву.