Те, що всередині нього

Вони більше не повернулись на уроки.
Школа залишилась позаду — разом із відчуттям, що життя ще може бути нормальним.
Тепер це було неможливо.
Вони сховались у старому будинку на краю міста.
Порожньому. Забутому.
Такому ж, як і вони.
— Тут нас не знайдуть одразу, — сказала Емма, закриваючи двері.
— “Одразу” звучить не дуже заспокійливо, — відповіла Лія.
Емма знизала плечима.
— Я не обіцяю безпеки. Я обіцяю час.
Марк сидів у кутку.
Мовчав.
Дивився на свої руки.
— Що зі мною відбувається… — тихо сказав він.
Ніхто не відповів одразу.
— Ти еволюціонуєш, — сказала Емма.
— Я не експеримент, — різко відповів він.
— Ні, — вона подивилась прямо. — Ти їхній найуспішніший результат.
Тиша стала холодною.
— Поясни, — сказала Лія.
Емма видихнула.
— Вони створювали різні типи.
Одні — як ти, Ліє. Зв’язок. Бачення. Чутливість.
Лія напружилась.
— А інші?
Емма глянула на Марка.
— Зброя.
Марк стиснув кулаки.
— Я не зброя.
— Ти думаєш, це випадково, що ти можеш їх знищувати? — тихо сказала Емма. — Що вони тебе не чіпають, поки ти не нападаєш?
Він мовчав.
Бо знав.
— Вони налаштували тебе, — продовжила вона. — Щоб ти був противагою. Контролем.
Якщо щось виходить з-під контролю — ти це знищуєш.
— І якщо я вийду з-під контролю? — тихо спитав він.
Емма не відповіла.
І це була відповідь.
Лія підійшла до нього.
Сіла поруч.
— Ти не вони, — тихо сказала вона.
— Ти не можеш знати, — відповів він.
— Я відчуваю.
Він глянув на неї.
— Що?
Вона поклала руку на його.
— Тебе.
Тиша.
Його подих став повільнішим.
— І що ти відчуваєш? — прошепотів він.
— Що ти боїшся, — сказала вона. — І що ти не хочеш бути таким.
Він закрив очі.
— Це не завжди залежить від мене.
— Тоді я буду поруч, коли ти втратиш контроль.
Він різко відкрив очі.
— Ні.
— Так.
— Ліє—
— Я не втечу.
Тиша.
І цього разу він не сперечався.
— Романтично, — тихо сказала Емма з іншого кінця кімнати. — Але марно.
Лія різко глянула на неї.
— Що це має значити?
Емма підійшла ближче.
— Це означає, що коли прийде момент — тобі доведеться обирати.
— Я вже обрала.
— Ні, — Емма похитала головою. — Ти ще навіть не знаєш, між чим.
Тиша розірвалась звуком.
Сирена.
Десь далеко.
Але наближалась.
— Вони вже тут, — сказав Марк.
Емма кивнула.
— Я ж казала — час обмежений.
Лія піднялась.
— Ми не можемо просто тікати.
— Ми і не будемо, — сказав Марк.
Вона подивилась на нього.
— Що ти маєш на увазі?
Він піднявся.
Повільно.
Але впевнено.
— Ми підемо до них.
Тиша.
— Ти серйозно? — сказала Емма.
— Якщо вони нас шукають — значить, їм щось потрібно, — відповів він. — І це наш шанс.
— Це самогубство, — холодно сказала вона.
— Можливо, — відповів він. — Але це краще, ніж чекати.
Лія дивилась на нього.
І бачила.
Він змінюється.
Стає жорсткішим.
Темнішим.
І це лякало.
— Я з тобою, — сказала вона.
Емма закотила очі.
— Звісно.
— Ти не зобов’язана йти, — тихо сказав Марк Лії.
Вона зробила крок ближче.
— Я знаю.
І взяла його за руку.
— Але я хочу.
Сирени стали гучнішими.
Світло фар ковзнуло по стінах.
— Виходимо через задній вихід, — сказала Емма.
— Ні, — відповів Марк.
Вона завмерла.
— Що?
Він глянув на двері.
— Ми не тікаємо.
Тиша.
— Ми зустрічаємо їх.
Лія відчула, як серце б’ється швидше.
Це був момент.
Той, після якого нічого вже не буде як раніше.
— Добре, — прошепотіла вона.
Емма видихнула.
— Ви обоє психи.
Двері здригнулись від удару.
Раз.
Другий.
Третій.
— Готові? — тихо спитав Марк.
Лія стиснула його руку.
— Ні.
Він ледь усміхнувся.
— Я теж.
Двері вилетіли.
І темрява зайшла всередину.