Мисливці

Марк відчув це раніше, ніж вони зробили перший крок.
Небезпеку.
Не ту, що приходить із тіней.
А ту, що думає. Планує. Чекає.
— Вони підуть за нами, — тихо сказав він.
— Вони вже тут, — відповіла Емма.
Лія мовчала.
Її погляд був прикований до чоловіка внизу.
Того, що дивився прямо на них.
І… усміхався.
Ніби вже знав, чим усе закінчиться.
— Нам треба зникнути, — сказала Лія.
— Пізно, — відповів Марк.
Двері на дах різко відчинились.
Кроки.
Повільні. Впевнені.
— Не рухайтесь, — пролунав голос.
Чоловік у темному костюмі.
Без зброї в руках.
І саме це було найстрашніше.
— Давно не бачились, — сказав він спокійно. — Суб’єкт 17… і 23.
Лія здригнулась.
— Не називай нас так.
Він усміхнувся.
— Але ж це ваші імена в нашій системі.
— Ми не ваша система, — холодно відповів Марк.
— Помиляєшся, — чоловік зробив крок ближче. — Ви — її результат.
Емма напружилась.
— Ти не мав сюди приходити.
Чоловік глянув на неї.
— Суб’єкт 31.
Ти вижила. Це… несподівано.
— І це тебе бісить, правда?
Він усміхнувся ширше.
— Навпаки. Це робить експеримент ще цікавішим.
Лія відчула, як щось всередині неї закипає.
— Ви вбивали дітей.
— Ми створювали можливості, — спокійно відповів він.
— Ви ламали їх!
— Ми відкривали їхній потенціал.
Марк зробив крок вперед.
— І тепер хочете забрати нас назад?
Чоловік знизав плечима.
— Або це.
Або… ліквідація.
Тиша.
Вітер різко піднявся.
— Спробуй, — тихо сказав Марк.
І в його голосі було щось нове.
Темніше.
Чоловік нахилив голову.
— Добре.
І кивнув.
У ту ж секунду двері відчинились знову.
Але цього разу — не люди.
Тіні.
Сильніші. Чистіші. Контрольовані.
— Ви… керуєте ними? — прошепотіла Лія.
— Ми навчилися, — відповів він.
— Назад! — крикнув Марк.
Перша істота рвонула вперед.
Марк зустрів її ударом.
Світло вибухнуло.
Але цього разу — вона не зникла.
Вона відступила.
І напала знову.
— Вони адаптувались! — крикнула Емма.
— Або їх змусили! — відповів Марк.
Лія відчула, як ще дві тіні рухаються до неї.
Швидко.
Занадто швидко.
— Ліє! — Марк обернувся.
Пізно.
Одна з істот схопила її.
Холод пробив тіло.
Вона закричала.
— Ні!
Марк рвонувся до неї.
Але друга істота вдарила його в спину.
Він впав.
Емма діяла.
Швидко.
Жорстко.
Вона кинулась вперед і… знищила одну з істот.
Так само, як Марк.
Світло.
Крик.
Тиша.
— Ти… — прошепотіла Лія.
— Я ж казала, — холодно відповіла Емма. — Я не просто “минуле”.
Марк піднявся.
Очі — темніші, ніж раніше.
— Відпусти її.
Істота не відпустила.
Навпаки — стиснула сильніше.
Лія задихнулась.
— Марк…
І щось в ньому зламалось.
Світло вибухнуло.
Не як раніше.
Сильніше.
Темніше.
Жорсткіше.
Істота зникла миттєво.
Лія впала.
Марк підхопив її.
— Ти в порядку?!
Вона ледве кивнула.
— Ти… змінився…
Він не відповів.
Бо знав.
Чоловік дивився на це з цікавістю.
— Ось це… нове, — сказав він.
— Забирайся, — прошепотів Марк.
— Не сьогодні, — відповів той. — Але скоро.
Він розвернувся.
І пішов.
Ніби переміг.
Тиша впала різко.
Вітер стих.
— Це тільки початок, — сказала Емма.
— Я знаю, — відповів Марк.
Він дивився на свої руки.
І не впізнавав їх.
Лія підійшла до нього.
Обережно.
— Ти мене врятував.
Він не підняв очі.
— Я мало не втратив контроль.
— Але не втратив.
Він глянув на неї.
— Ти впевнена?
Вона зробила крок ближче.
— Я тут.
Тиша.
— І я не піду, — тихо сказала вона.
Його рука ледь торкнулась її.
— Навіть якщо я стану таким, як вони?
Вона похитала головою.
— Ти не вони.
І цього разу — він хотів повірити.
Десь далеко
той чоловік говорив по телефону:
— Вони готові.
Починаємо другу фазу.