Ті, хто знає

Лія не спала всю ніч.
Не через страх.
Через думки.
Поцілунок ще відчувався — теплом десь під ребрами, ніби щось нове почало жити всередині неї.
І це було… страшно.
Бо вперше вона боялась не темряви.
А втратити його.
Зранку школа гуділа.
— Софі знайшли!
— Вона жива!
— Кажуть, вона нічого не пам’ятає…
Лія і Марк переглянулись.
— Не пам’ятає? — тихо повторив він.
— Не вірю, — відповіла вона.
Софі сиділа в медкабінеті.
Бліда. Виснажена.
Але жива.
Лія зайшла першою.
— Привіт…
Софі підняла очі.
І в ту ж секунду щось змінилось.
Вона впізнала.
— Це була ти, — прошепотіла вона.
Лія завмерла.
— Що ти пам’ятаєш?
Софі затремтіла.
— Темрява… голоси… і вона… — її очі наповнились страхом. — Вона казала, що я… “контейнер”.
Марк стиснув щелепу.
— Вона ще щось казала?
Софі подивилась на нього.
І її погляд став ще більш напруженим.
— Так.
Тиша.
— Вона казала… що ви обидва… належите їм.
Після цього вони мовчки вийшли з кабінету.
Коридор здавався іншим.
Ніби тепер на них дивились не тільки істоти.
А й люди.
— Це вже не просто випадки, — сказав Марк. — Хтось знає, що ми тут.
— І спостерігає, — додала Лія.
— І чекає.
Вони зупинились.
Бо перед ними стояла Емма.
— Я ж казала, що стане гірше, — спокійно сказала вона.
— Починай говорити, — холодно відповів Марк.
— Тут? — вона глянула навколо. — Серйозно?
Вони пішли на дах школи.
Вітер був сильний.
Небо — сіре.
— Ви думаєте, що це просто істоти? — почала Емма. — Демони, тіні, щось там ще?
— А це не так? — різко спитала Лія.
Емма усміхнулась.
— Це тільки наслідок.
— Тоді причина? — Марк зробив крок ближче.
Емма подивилась прямо на нього.
— Люди.
Тиша.
— Проєкт не закрили, — продовжила вона. — Його просто… перенесли.
— Ти брешеш, — сказав Марк.
— Ти хочеш, щоб я брехала, — тихо відповіла вона.
Він завмер.
— Я була там після тебе, — сказала вона. — Я бачила, що вони зробили з іншими.
Лія відчула, як холод стискає груди.
— Скільки ще?
— Багато, — відповіла Емма. — І не всі… вижили так, як ви.
— Тоді чому ти тут? — спитала Лія.
Емма перевела погляд на Марка.
— Бо він був єдиним, хто не зламався.
Тиша стала гострою.
Лія відчула щось нове.
Неприємне.
Гірке.
— Ви були разом? — тихо спитала вона.
Марк не відповів.
І цього вистачило.
— Це не має значення, — різко сказав він.
— Для тебе — ні, — відповіла Лія. — Для мене — так.
Вона зробила крок назад.
— Ліє…
— Ні. Скажи правду.
Марк закрив очі на секунду.
— Так. Ми були разом.
Це прозвучало тихо.
Але вдарило сильно.
— Зрозуміло, — сказала Лія.
— Це було до тебе!
— Але було, — її голос затремтів. — І ти нічого не сказав.
— Бо це не важливо!
— Для тебе!
Тиша.
Емма мовчала.
Але дивилась.
І це було найгірше.
— У нас є більша проблема, ніж це, — нарешті сказала вона.
Лія глянула на неї холодно.
— Серйозно? Я не помітила.
— Вони вже тут.
Тиша.
— Хто? — тихо спитав Марк.
Емма глянула вниз, на подвір’я школи.
— Ті, хто нас створив.
Лія відчула, як серце пропустило удар.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я їх впізнаю, — відповіла Емма. — Навіть коли вони в костюмах і посміхаються.
Марк підійшов до краю даху.
І побачив.
Чорна машина біля школи.
Двоє чоловіків.
І один із них дивився прямо на нього.
— Вони знайшли нас, — прошепотів Марк.
Лія стала поруч.
— Що тепер?
Він глянув на неї.
Довго.
Болюче.
— Тепер ми не тікаємо.
— Точно? — тихо спитала вона.
— Ні, — чесно відповів він. — Але я не віддам тебе їм.
Серце Лії стислось.
— Ти не маєш права вирішувати за мене.
— Я знаю, — сказав він. — Але я все одно буду.
Вона хотіла відповісти.
Але не змогла.
Бо десь глибоко — вона хотіла того ж.
Внизу чоловік усміхнувся.
І щось сказав у рацію.