Те, що залишилось між ними

Марк прокинувся від тиші.
Не від звуку.
Навпаки — від його відсутності.
Щось було не так.
Він різко сів на ліжку — тіло одразу відгукнулось болем, але це не зупинило його.
— Ліє?
Тиша.
Вона не відповідала.
Серце вдарило сильніше.
Він піднявся, ледве тримаючись на ногах, і вийшов у коридор.
Порожньо.
Кімната. Кухня. Вікно.
Відкрите.
— Чорт…
Лія знала, що робить помилку.
Але вона також знала: якщо не зробить цього зараз — Софі не врятують.
Стара лікарня виглядала ще гірше вдень.
Ніби світло не виганяло темряву, а тільки робило її помітнішою.
— Я повернулась, — тихо сказала вона, заходячи всередину.
Тіні одразу ворухнулись.
Вони пам’ятали її.
— Я не ворог, — прошепотіла вона.
Брехня.
Для них — вона була всім.
Вона знайшла ту саму операційну.
Повітря там було густим… і живим.
— Я знаю, що ти тут, — сказала Лія. — Я хочу допомогти.
Тиша.
Потім — звук.
Той самий плач.
І вона пішла на нього.
— Ти серйозно?! — голос Марка пролунав різко, коли він з’явився в дверях.
Лія здригнулась.
— Ти не мав сюди приходити!
— Це я не мав?! — він ледве тримався від злості. — Ти зникла посеред ночі!
— Я не могла чекати!
— Ти могла померти!
— А Софі вже помирає!
Тиша.
Важка.
— Ми могли піти разом, — тихіше сказав він.
— Ти б мене не пустив.
Він не відповів.
Бо це була правда.
Плач став голоснішим.
Вони обоє повернулися на звук.
І цього разу — вони побачили її.
Софі.
Вона стояла в кутку.
Але це була не зовсім вона.
Очі — порожні.
Рухи — повільні, зламані.
І навколо неї — тінь.
Жива.
— Вона прив’язана, — прошепотіла Лія. — Це не просто істота. Це… зв’язок.
— Я розірву його, — сказав Марк.
— Ні! — вона схопила його за руку. — Якщо ти зробиш це силою — вона помре!
— А якщо не зроблю — вона вже мертва!
Софі підняла голову.
І подивилась прямо на Лію.
— …допоможи… — прошепотіла вона.
Це був її голос.
Справжній.
— Вона ще тут! — Лія зробила крок вперед.
— Ліє, не підходь!
Але вона вже підійшла.
Тінь різко ворухнулась.
І обвила Софі сильніше.
— Вона боїться, — сказала Лія. — Вона тримається за неї.
— Тоді я змушу її відпустити!
— Ні! — Лія повернулась до нього. — Дай мені шанс!
Він дивився на неї.
Довго.
Болюче.
— Якщо щось піде не так — я не чекатиму, — сказав він тихо.
— Добре.
Лія зробила ще крок.
Ще один.
Вона була вже зовсім близько.
— Я бачу тебе, — сказала вона тіні. — І я знаю, що ти не хочеш цього.
Тиша.
Тінь завмерла.
— Тебе теж зробили такою, — продовжила Лія. — Як і нас.
Марк різко підняв очі.
— Ліє…
— Я пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Не все. Але… відчуття.
Тінь здригнулась.
— Ти не монстр, — сказала Лія. — Ти просто… залишилась одна.
Софі заплакала.
Справжньо.
І тінь — послабила хватку.
— Зараз! — прошепотіла Лія.
Марк кинувся вперед.
Удар.
Світло.
Крик.
Тінь розірвалась.
І зникла.
Софі впала.
Лія підхопила її.
— Вона жива! — видихнула вона.
Марк стояв поруч, важко дихаючи.
— Цього разу… ти була права.
Вона подивилась на нього.
— Я не завжди хочу бути.
Він усміхнувся.
Слабо.
Але щиро.
Коли вони вийшли з лікарні — сонце вже сідало.
Софі була непритомна, але дихала.
— Ми врятували її, — тихо сказала Лія.
— Ми врятували, — погодився Марк.
Тиша.
— Але це ще не кінець, — додав він.
Вона кивнула.
— Я знаю.
Він подивився на неї.
— І наступного разу ти не підеш одна.
Вона ледь усміхнулась.
— Ти не даси?
— Ні.
— Добре.
Вони стояли поруч.
Занадто близько.
Занадто тихо.
— Марк…
— Так?
— Я не шкодую.
— Про що?
Вона подивилась йому в очі.
— Що зустріла тебе.
Він зробив крок ближче.
І цього разу
нічого не завадило.
Їхні губи зустрілись.
Ніжно. Обережно.
Ніби обидва боялись, що це зникне.
Але не зникло.
Десь у тіні лікарні
хтось спостерігав.
І усміхався.