Коли темрява відповідає

Лія не встигла сказати нічого.
Тінь за спиною Марка ворухнулась — повільно, ніби прокидаючись після довгого сну.
Очі — темні, бездонні — відкрились одночасно.
— Не рухайся… — прошепотіла Лія.
Марк не обертався.
— Наскільки погано?
— Гірше, ніж було в лікарні.
Тінь зробила крок уперед.
І разом із нею — холод.
Різкий. Живий.
Такий, що забирає подих.
— Відійди назад, — сказав Марк тихо.
— Ні.
— Ліє—
— Я не залишу тебе!
Тінь різко рвонула вперед.
І світ тріснув.
Марк навіть не встиг подумати.
Його тіло саме пішло вперед — між Лією і істотою.
Удар прийшовся в груди.
Не фізичний.
Глибше.
Він закричав.
Світло вирвалось із нього — грубе, неконтрольоване, болюче.
Істота відлетіла, врізалась у стіну даху, але… не зникла.
— Вона сильніша, — видихнула Лія.
— Я відчуваю, — прохрипів Марк.
Тінь піднялась.
І заговорила.
Голосом, який не мав бути людським.
— Ви повернулись…
Лія застигла.
— Вона знає нас.
— Вони всі знають, — відповів Марк, стискаючи кулаки.
Істота зробила ще крок.
— Діти, яких не мали випустити…
Марк кинувся вперед.
Удар. Світло. Крик.
Цього разу він влучив сильніше.
Істота розірвалась на шматки темряви…
і зникла.
Тиша впала різко.
Марк похитнувся.
І впав.
— Марк! — Лія кинулась до нього.
Він не реагував.
Дихання — рване.
Шкіра холодна.
— Ні-ні-ні… тільки не зараз…
Вона притиснула його до себе.
— Ти не можеш піти… чуєш?
Його рука ледь ворухнулась.
— Я… не… — прошепотів він.
— Тихо. Не говори.
— Я знову… не стримався…
Сльози текли по її щоках.
— Ти нас врятував.
— Я мало не… — він закрив очі від болю. — Вона була поруч…
Лія стиснула його руку сильніше.
— Я сама вибрала бути поруч.
Тиша.
Вітер.
І їхні серця, що билися разом — надто голосно для ночі.
Вона не пам’ятала, як дотягла його до кімнати.
Тільки те, як сиділа біля нього, поки він лежав на ліжку, без сил.
— Ти залишишся? — тихо спитав він, не відкриваючи очей.
— Так.
— Навіть після цього?
Вона подивилась на нього довго.
— Саме після цього.
Він ледь усміхнувся.
І це було найслабше, що вона коли-небудь бачила…
і найсильніше водночас.
Ранок настав занадто швидко.
Марк заснув.
Лія — ні.
Вона сиділа біля вікна, дивилась на світло… і думала.
Про істоту.
Про слова.
Про проєкт.
І про те, що це вже не просто “дивні випадки”.
Це — полювання.
І вони — ціль.
— Гарно виглядаєте, — пролунав голос у дверях.
Лія різко обернулась.
Емма.
Вона стояла, схрестивши руки, і дивилась на Марка.
— Він завжди так? Ламається після бійок?
— Вийди, — холодно сказала Лія.
Емма підняла брову.
— Я прийшла допомогти.
— Ти не знаєш, з чим ми маємо справу.
— А ти впевнена? — усміхнулась вона. — Я знаю більше, ніж ти думаєш.
Тиша стала напруженою.
— Наприклад? — тихо спитала Лія.
Емма зробила крок ближче.
— Наприклад, що він не єдиний, хто може їх знищувати.
Лія застигла.
— І що такі, як ви… довго не живуть.
Марк відкрив очі.
— Заберися, Еммо, — прохрипів він.
Вона подивилась на нього і… на секунду її погляд змінився.
М’якше. Болюче.
— Ти все ще той самий, — тихо сказала вона. — І це тебе вб’є.
— Можливо, — відповів він. — Але не сьогодні.
Емма видихнула.
— Добре. Грайтеся в героїв.
Але коли все піде не так — не кажіть, що вас не попереджали.
Вона пішла.
І залишила після себе одне відчуття:
вона знає більше, ніж говорить.
Лія подивилась на Марка.
— Хто вона?
Він мовчав.
— Марк.
Він закрив очі.
— Моє минуле.
І це прозвучало страшніше, ніж будь-який демон.