Тріщини

Після лікарні вони майже не говорили.
Марк провів Лію додому мовчки.
Без жартів. Без звичних коротких фраз.
Тільки один раз він глянув на неї — так, ніби хотів щось сказати…
але передумав.
— Ти зайдеш? — тихо спитала Лія біля дверей.
Він похитав головою.
— Не сьогодні.
— Чому?
Він затримав погляд на її руках.
— Бо я ледь не вбив її…
і не впевнений, що наступного разу зупинюсь.
— Ти зупинився, — сказала Лія.
— Через тебе, — різко відповів він. — І це проблема.
Вона завмерла.
— Я — проблема?
— Ти — причина, чому я вагаюсь, — він відвів погляд. — А вагання — це смерть.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який демон.
— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді не вагайся.
Вона зайшла в дім і зачинила двері.
Марк залишився на вулиці.
І вперше за довгий час — не знав, що правильно.
Наступний день у школі був ще гіршим.
Софі офіційно вважалась зниклою.
Поліція. Плакати. Питання.
Але Лія знала правду.
Вона не зникла.
Вона десь між світами.
І це повільно розривало її зсередини.
— Ти виглядаєш жахливо, — сказала та сама руда дівчина, сідаючи поруч.
— Дякую, — сухо відповіла Лія.
— Я — Емма, до речі.
Лія кивнула.
— Ти дружиш з Марком?
Питання було просте.
Але в ньому було щось… гостре.
— Не знаю, — чесно відповіла Лія.
Емма усміхнулась куточком губ.
— Він ніколи ні з ким не дружить.
— Значить, я особлива? — тихо сказала Лія.
— Можливо, — Емма нахилилась ближче. — Але обережно.
Він завжди тягне за собою темряву.
Лія подивилась їй прямо в очі.
— Я теж.
На секунду Емма розгубилась.
А потім усміхнулась по-іншому.
— Тоді вам буде весело.
Після уроків Марк знову зник.
Але цього разу Лія не стала його шукати.
Вона пішла в бібліотеку.
Стара частина була майже порожня.
Запах пилу, тиша… і відчуття, що тут щось знають.
Вона шукала “ECHO CHILDREN”.
Нічого.
Жодного запису.
Жодного сліду.
— Вони добре прибрали, — сказав голос позаду.
Лія різко обернулась.
Старий чоловік. Бібліотекар.
Вона бачила його раніше, але ніколи не звертала уваги.
— Що ви маєте на увазі?
Він підійшов ближче.
— Деякі історії не зникають.
Їх просто ховають.
— Ви знаєте про проєкт? — її голос затремтів.
Він довго дивився на неї.
— Я знаю, як виглядають діти, які вижили.
Холод пробіг по її шкірі.
— Ви… працювали там?
Він не відповів одразу.
— Я був тим, хто записував, — тихо сказав він. — І тим, хто не зміг зупинити.
Лія відчула, як земля під ногами ніби зникає.
— Скільки нас було?
— Багато, — відповів він. — Але вижили не всі.
І не всі залишились людьми.
Вона згадала істоту в лікарні.
— Вони… повертаються?
— Вони ніколи не йшли.
Тиша стала важкою.
— А ми? — прошепотіла вона. — Хто ми?
Він глянув їй прямо в очі.
— Ви — помилка, яку світ ще не вирішив…
знищити чи використати.
Увечері Марк сидів на даху свого будинку.
Коли Лія піднялась до нього — він навіть не здивувався.
— Ти завжди знаходиш мене? — тихо спитав він.
— Тільки коли ти ховаєшся, — відповіла вона.
Він усміхнувся. Слабо.
— І що ти хочеш?
Вона підійшла ближче.
— Правду.
Він мовчав.
— Ти боїшся не їх, — сказала вона. — Ти боїшся себе.
— Бо я знаю, на що здатен, — різко відповів він. — І це не щось хороше.
— А я бачу, ким ти є, — тихо сказала вона.
Він підняв на неї очі.
— І ким же?
Вона зробила ще крок.
— Тим, хто мене врятував.
Тиша.
Вітер.
І серце, яке б’ється занадто голосно.
— Ти не повинна так дивитись на мене, — прошепотів він.
— Чому?
— Бо я можу повірити.
Вона ледь усміхнулась.
— А що в цьому поганого?
Він не відповів.
Він просто нахилився ближче.
І цього разу
вона не відступила.
Їхні губи майже торкнулись.
І саме в цей момент —
у тіні за спиною Марка щось відкрило очі.
Лія різко відсахнулась.
— Ні… — прошепотіла вона.
— Що? — Марк напружився.
— Воно знайшло нас.
І вперше
страшніше за демонів стало те, що вони відчували одне до одного.