Там, де щось не хоче, щоб його знайшли

Лія зрозуміла, що ця пригода — справжня, коли зранку в школі всі говорили пошепки.
— Ти чув?
— Кажуть, її знайшли…
— Ні, не знайшли. Кажуть, вона просто зникла.
Ім’я дівчини пролунало кілька разів — Софі Крамер, одинадцятий клас.
Вчора була на тренуванні.
Додому не дійшла.
Лія стояла біля шафок і відчувала, як холод повільно піднімається спиною.
Вона бачила Софі вчора.
Бачила — і не звернула уваги.
— Ти бліда, — сказав Марк, з’являючись поруч. — Що сталося?
— Вона була не сама, — прошепотіла Лія. — Коли виходила зі школи.
— Хто з нею був?
Лія заплющила очі.
— Не “хто”.
Марк напружився.
— Де?
— Біля старої лікарні.
Він видихнув повільно, ніби це слово вже жило в ньому давно.
— Значить, ми йдемо туди.
— “Ми”?..
— Ти ж не думаєш, що я тебе зупиню, — він глянув прямо. — Я знаю цей погляд.
Вона опустила очі.
Так.
Він уже знав її занадто добре.
Стара лікарня стояла на пагорбі, за містом.
Вікна — темні.
Двері — зачинені, але не замкнені.
— Класика, — пробурмотів Марк. — Усі жахи починаються з “не ходи туди”.
— І закінчуються “ми мали не ходити”, — відповіла Лія.
Вони зайшли всередину.
Повітря було густе, мов пилюка пам’яті.
Лія одразу побачила їх.
Тіні.
Десятки.
Вони не рухались, але стежили.
— Тут багато… — прошепотіла вона.
— Я відчуваю, — сказав Марк. — Наче вони чекають.
Вони йшли коридором, тримаючись ближче одне до одного.
І раптом Лія зупинилась.
— Вона тут була.
— Ти впевнена?
— Так. І вона… — голос затремтів. — Вона жива. Але не зовсім.
Вони почули звук.
Не крик.
Не шепіт.
Плач.
— Це пастка, — сказав Марк.
— Я знаю, — відповіла Лія. — Але якщо ми підемо…
Він подивився на неї довго.
— Тримайся за мене.
Вона взяла його за руку.
І вперше — не відпустила.
Істота з’явилась у старій операційній.
Вона була схожа на людину.
Колись.
— Вона не демон, — прошепотіла Лія. — Вона… зламана.
— Відійди, — Марк став перед нею.
— Вона не нападає!
— Вона забирає життя повільно, — його голос був жорстким. — Я це відчуваю.
Істота повернула голову.
Подивилась прямо на Лію.
— Вона пам’ятає мене, — прошепотіла Лія. — Вона була такою ж дитиною.
Марк здригнувся.
— Що ти сказала?
— Її теж забрали, — сльози підступили. — Вона результат експерименту, який пішов не так.
Істота завила.
Світло згасло.
— Назад! — крикнув Марк.
Але було пізно.
Він відчув удар — не тілом, душею.
Сила вирвалась із нього сама.
Істота закричала.
Лія впала на коліна.
— Марк! Зупинись! Ти її вб’єш!
Він зупинився.
На секунду.
І цього вистачило.
Істота зникла — залишивши тишу.
І одну річ.
Стару картку пацієнта.
Лія підняла її тремтячими руками.
Там було написано:
Проєкт: ECHO CHILDREN
Статус: невдалий суб’єкт
Примітка: Схожі реакції спостерігаються в інших дітей
Марк опустився поруч із нею.
— Ліє… — тихо сказав він. — Це про нас.
Вона подивилась на нього.
— Так, — прошепотіла. — І це тільки початок.
Він узяв її за руку міцніше.
— Тоді ми пройдемо це разом.
Вона притулилась до нього лобом.
І вперше подумала не про демонів.
А про те, як страшно було б втратити саме його.