Те, що ховається після дзвінка

Після того випадку в коридорі школа вже не була звичайною.
Лія це відчула одразу — ніби стіни стали тоншими, а повітря важчим.
Вона сиділа на уроці літератури й дивилася не в зошит, а на потилицю Марка, що був на два ряди попереду.
Він більше не обертався.
Ні разу.
Ніби боявся, що якщо подивиться — щось станеться.
— Ліє, — голос учительки різко повернув її в реальність. — Ти з нами?
— Так, — автоматично відповіла вона.
Це була брехня.
Вона була з тими, кого ніхто не бачив.
Під вікном сидів хтось із крилами, схожими на згорілий папір.
На шафі — маленька істота з порожніми очима, що шепотіла імена учнів.
Але найбільше її лякало інше.
Вони дивилися не на неї.
Вони дивилися на Марка.
Після дзвінка він зник.
Лія вийшла в коридор — його не було.
На сходах — теж.
На подвір’ї — порожньо.
— Чорт… — прошепотіла вона.
— Ти його шукаєш?
Лія здригнулась.
Поруч стояла дівчина з яскраво-рудим волоссям.
— Марка, — додала вона. — Він завжди так тікає.
— Чому? — обережно спитала Лія.
Руда всміхнулась, але в усмішці було щось нервове.
— Бо він дивний.
І притягує проблеми.
Лія нічого не відповіла.
Вона знала, що проблема не в Марку.
Проблема йшла за ним.
Вона знайшла його за спортзалом.
Марк сидів на землі, спиною до стіни, згорблений, ніби ніс на плечах чужий тягар.
Руки тремтіли.
— Ти знову… — почала вона.
— Я ж казав відійти, — перебив він, не піднімаючи голови. — Ти могла постраждати.
— Але не постраждала.
Вона сіла поруч.
Між ними було сантиметрів двадцять — і це здавалося прірвою.
— Вони з’являються все частіше, — тихо сказав Марк. — Особливо після того, як я… — він замовк.
— Після того, як ти їх убиваєш? — спокійно сказала Лія.
Він різко підняв очі.
— Ти не повинна знати це слово.
— Я знаю гірші, — відповіла вона. — Я з ними розмовляла.
Марк зблід.
— Не можна.
— Чому?
— Бо вони брешуть, — його голос затремтів. — І завжди хочуть щось забрати.
Лія подивилась у тінь за його спиною.
— Не всі.
Там стояла істота світла — висока, майже прозора.
Вона дивилась на Марка з жалем.
— Є ті, хто… шкодує, — додала Лія.
— Я не хочу, щоб ти була поруч, коли це відбувається, — сказав він різко. — Я не контролюю себе.
— А я не хочу бути одна, — так само різко відповіла вона.
Тиша впала між ними.
Потім Марк тихо запитав:
— Ти коли-небудь хотіла бути нормальною?
Лія всміхнулась сумно.
— Щодня.
Але якщо бути чесною… — вона подивилась на нього. — Зараз трохи менше.
Він не знав, що відповісти.
Тієї ночі Лія не могла заснути.
Годинник показував 02:17, коли вона почула це —
скрегіт під вікном.
Вона підійшла й завмерла.
На пожежній драбині стояв Марк.
— Ти божевільний?! — прошепотіла вона, відкриваючи вікно.
— Можливо, — він нервово всміхнувся. — Але ти була права.
Вони приходять уночі.
— Ти прийшов попередити?
— Я прийшов… — він зам’явся. — Бо вони сьогодні сильніші.
Вона подивилась йому в очі.
— І ти не хотів бути один.
Він не заперечив.
Лія впустила його в кімнату.
Це було перше спільне нічне чергування.
Перша тиша, де вони сиділи поруч на підлозі.
Перше відчуття, що хтось поруч розуміє без слів.
Коли світло за вікном здригнулося —
вони одночасно взялися за руки.
І цього разу
жоден демон не наважився наблизитись.