«ті, кого не мало бути»

Вона бачить

Лія ненавиділа дзеркала.
Не тому, що не любила своє відображення — навпаки.
А тому що іноді хтось дивився з-за її плеча.
— Ти знову не спала? — спитала мама, не піднімаючи очей від кави.
— Спала, — збрехала Лія.
Вона бачила його всю ніч.
Чорну фігуру під стелею, з крилами, що не рухались.
Він не був злим.
Він просто чекав.
У школі було гірше.
Коридори завжди кишіли тінями.
Не всі вони були реальними.
Але деякі — так.
Лія зупинилася біля шафок, коли відчула це —
холод уздовж хребта.
— Не обертайся, — прошепотів голос позаду.
Вона різко повернулась.
Хлопець. Високий. Темне волосся. Синяк під оком, ніби він часто падає… або б’ється.
— Ти теж його бачиш, — сказала вона замість привітання.
Він завмер.
— Кого?
За його спиною, біля сходів, стояла істота.
Зі зламаними руками.
Вона дивилася на нього.
— Його, — Лія ледь чутно ковтнула. — Вона йде за тобою.
Хлопець повільно видихнув.
— Тоді відійди, — сказав він. — Будь ласка.
— Чому?
Він подивився їй прямо в очі.
— Бо зараз буде боляче.
Світ навколо них ніби здригнувся.
Істота зникла.
А хлопець опустився на коліна, стискаючи груди.
Лія вперше не відчула страх.
Вона відчула зв’язок.
— Як тебе звати? — прошепотіла вона, присідаючи поруч.
— Марк, — видихнув він. — А тебе?
— Лія.
Він глянув на неї так, ніби знайшов щось загублене багато років тому.
— Значить… я не один.
І Лія зрозуміла:
її життя щойно зламалося назавжди.

Марія Темна

Подобається

#1584 в Фентезі
#365 в Міське фентезі
#4904 в Любовні романи
#94 в Любовна фантастика

У тексті є: темний, емоційний, інтимний

Відредаговано: 12.05.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись