3

— То де ж твій клас? — спитала Інна, але хлопець раптом начебто сказився, видер руку та закричав: «Та нема в мене класу! Я не вчуся тут, хіба ти не бачиш? Але ж ні, ти мене бачиш. Більше ніхто не бачить». І він заридав.

А Інна, наче вперше побачила його босі брудні, ніби чорні ноги. Штани з грубого полотна які тримались на мотузку. Таку ж саму вицвілу діряву сорочку і жахнулась.

— Де твоя мама? — спитала тихо, наче боялась розбудити.

— Мама? Де моя мама? — почав повторювати хлопчик та хапати її за руки, — Я загубився! Втратив маму! Допоможи!

Інна згадала свою маму, на яку сьогодні з ранку кричала. Про те, що не хоче їсти грінки, бо то самі вуглеводи, а вона і так товста. Мама спокійно продовжувала заплітати Іннине руде волосся. Потім погладила доньку по голові і спитала, чи зробити їй какао. Зараз дівчинці було страшенно соромно.

— Добре, добре! Я обіцяю! Ми знайдемо твою маму, тільки заспокойся, не плач. Пішли на свіже повітря, може тобі легше стане, — сказала вона малому.

— Жовтень, а він без взуття, — це Інна пробурмотіла вже сама до себе.

Тому потягла малого до загальної роздягалки, витягла з-під лавки чиїсь змінні кроси та взула малого. Зняла з вішака нічийну стару кофту, яка висіла там ще з Інниного першого класу та накинула йому на плечі.

— Мене Інна звуть, — вона простягнула йому долоню.

— Мене Івасик, — хлопчик потис їй руку.

— Ходімо, — вона встала.

— Я боюся виходити, мені здається я тут вічність сиджу — відповів на те хлопчик та взяв Інну міцно за руку. Вона відчула, що його долонька мокра та холодна.

Так, взявшись за руки, діти вийшли на двір.

Із-за хмар, нарешті, визирнуло сонечко. Малий набрав повні легені повітря та замружив очі від задоволення. Він підставив бліде лице промінню сонця та застиг так на кілька секунд.

Діти почали обходити плац. Навколо нього стояли колом усі класи з їх керівниками. Було багато батьків з квітами у руках.

— Мені треба у Сергія Сергійовича відпроситися, — сказала Інна та, потягнувши малого за собою, пішла шукати своїх.

— Інна, дивись, — голос в малого був наляканий.

— Що там? — Інна зупинилась.

— Там труни.

На плацу стояло декілька трун. До них підходили по черзі, клали квіти. Деякі діти принесли іграшки та написали записки. Кілька жінок у чорних хустках та чоловіків з білими хустками на рукавах стояли трохи осторонь. Директорка взяла слово.

— Любі учні, колеги, батьки, сьогодні з нашої шкільної сім’ї йдуть прекрасні діти. Це були світлі душі, яким не судилося продовжити земне життя із-за жахливої аварії. Ми їх завжди любитимемо та пам’ятатимемо. Я хочу сказати кілька слів про кожну дитину. Ковнацька Інна була здібною ученицею десятого класу, дружелюбною та лагідною дівчинкою…

— Це ж я! — сказала Інна та в неї забракло подиху, вона розгублено роззирнулася навколо — А там моя мама!

І справді, біля однієї з трун стояла така змарніла її мати, що з першого разу вона її навіть не впізнала. Поряд був батько.

Дівчинка хотіла підбігти до матері, схопити міцно за руки, кричати до неї, що ось вона тут, вона жива, це все жахлива помилка та ноги не тримали її. Івасик тулився до неї та був наляканий не менше.

Опам’яталась вона в сутінках. На плацу нікого не було, дув вітер, накрапав дощ. Івасик сидів біля неї та плакав.

— Івасик, допоможи мені встати, — попросила Інна, — і не плач. Я обіцяла тобі знайти маму, і ми її знайдемо. Потім я піду до своєї та все їй поясню. То якась інша дівчинка в труні була, бо я тут поряд тебе. Я дихаю, я відчуваю, я розмовляю, значить я жива. Ходімо.

Діти взялись за руки та увійшли в ніч.