2

Тут Інна вперше почула в кутку ніби хтось плаче та шкребеться.

— Хтось чує це? — голосно запитала вона, потім встала та пішла до шафок з яких, як їй здавалося, линули звуки.

— …маємо розуміти, що таке може трапитись з кожним. Тому, друзі, прошу вас…, — голос класного лунав ніби як з під товщі води, так Інна була зосереджена на тихих схлипах. Нарешті вона зрозуміла, з якої шафки лунають звуки та рвучко відчинила двері.

— Ага! — радісно сказала вона, тому  що була впевнена в тому, що хтось її розігрує. Але побачила маленького хлопчика з білим волоссям та великими очима.

— Ти хто? ­ спитав хлопчик і по його щоці потекла сльозинка.

— Хто я? ­ здивувала Інна, — Це мій клас, я тут навчаюсь. Чому ти в шафці?

— Байдуже, — відповів хлопчик, — мене все одно ніхто не бачить.

— Що за дурня? ­ пхикнула Інна, — тебе не «не бачать», з тебе приколюються. Виходь.

— Ні, не хочу, — вперся хлопчик, але Інна взяла його за обидві руки та витягнула з шафки.

— …тепер організовано виходимо на збори на двір. Будь ласка, залиште телефони  в класі…, —  класний підійшов і відкрив двері.

— Санька, — звернулась Інна до однокласника, — ти бачиш цього пришелепкуватого?

Санька підняв голову від книги, почухав лоба і неуважно глянув повз Інну. Потім сказав: «Жовтень на дворі. Мама мені колись казала, що коли дощ раптово вдарить, то це людина дуже помирати не хотіла, плаче тепер. А сьогодні тільки хмари».

— Чого ти вже начитався зранку, Шаман? — здивувалась Інна. Вона вже звикла до того, що він іноді щось дивне меле. Шаман як ніяк, — Цей малий каже, що його ніхто не бачить. То, може, ти з нього кепкуєш та інших підбив.

 Олександр! — покликав класний керівник Саньку, — Ходімо, маю зачинити клас.

Санька рвучко встав та пішов до дверей.

— Пішли, — пошукаємо де ти вчишся, — сказала Інна та потягнула малого з класу, — якраз всі на збори пішли, ніхто не заважатиме.

Вона уважно глянула на нього щоб прикинути скільки йому років. Хлопець був худий, невисокий та недоглянутий. Обличчя бліде, під очима темні півкола, чуприна світла, нерозчесана. З того всього на неї пронизливо дивились ясні блакитні очі. Та з таким сумом, що малого захотілось обійняти, притиснути до себе та не відпускати нікуди і ніколи.

По школі бігали ще деякі поодинокі школярі. Інна побачила відмінницю Мілу з одинадцятого «Б», яка була красою школи. Та несла на збори забутий прапор і очі в неї були заплакані.

— Отримала вже від когось прочуханки, — вирішила Інна. Але то було не точно. Міла могла плакати із-за будь якої дурниці, наприклад до школи приб’ється голодне цуценя. Або вона отримає одинадцять, а не дванадцять по самостійній ній роботі з хімії. Сама Інна любила вчити лише деякі предмети. Наприклад, алгебру, дуже зрозуміла наука. А ось німецька мова навпаки викликала нудьгу з подальшим позіханням.