Ті, хто йдуть у темряві

Сутінки не просто впали на землю — вони навалилися важким, крижаним тягарем, вичавлюючи з лісу останні краплі денного світла й тепла. Повітря стало густим, вогким, наповненим різким запахом прілої хвої, мокрого моху та невидимої, але відчутної на смак загрози. Хартлесс і Бурсін залягли в неймовірно густому, колючому ялівнику на самому краю стрімкого урвища. Вони лежали на животах, щільно притиснувшись до холодного, вологого ґрунту, намагаючись злитися з ним, стати частиною цієї мертвої природи. Гострі гілки безжально дряпали їхні обличчя і руки, ховаючи їхні тендітні, але загартовані силуети від будь-якого стороннього погляду. Під ними була лише мокра, слизька хвоя, що промерзла до самої землі, і глибоке, повільне дихання стародавнього лісу. Але сьогодні ввечері навіть сам ліс, здавалося, не дихав. Він завмер у первісному жаху.
— Там, — ледь чутно, самими губами прошепотіла Хартлесс. Її голос був тоншим за павутину. Вона не наважилася навіть підняти руку, щоб вказати напрямок, лише ледь помітно, на міліметр, кивнула підборіддям уперед, туди, де схил різко йшов униз. — Бачиш?
Бурсін, чиє дихання поруч було частим і напруженим, повільно розсунула колючі гілочки перед своїм обличчям. Її зіниці розширилися, намагаючись вловити світло.
Унизу, в глибокій, затягнутій сизим туманом низині, яку місцеві мисливці завжди оминали десятою дорогою, палали вогнища.
Це не були звичні, теплі табірні багаття, навколо яких збираються друзі, щоб зігрітися чи приготувати їжу. Це було багато вогнищ — низьких, розлогих, неймовірно жирних, які давали зовсім мало світла, але випльовували в чорне небо густі, задушливі стовпи смолянистого диму. Вогонь у них був неприродно багряним, наче живився не дровами, а чиєюсь кров'ю. Біля цих пекельних багать, розставлених ідеальним, моторошним колом, мов застиглі, неживі статуї з нічного жахіття, стояло п’ятеро чи шестеро постатей.
Вони були велетенськими. Навіть звідси, з висоти урвища, їхні габарити вражали і пригнічували. Здавалося, це були не люди, а витесані зі скелі монументи, наділені здатністю рухатись. Їхні надзвичайно широкі, масивні плечі були щільно закуті в темний, грубий, матовий метал, що поглинав будь-які відблиски вогню. Мантії, що спадали з їхніх плечей, були кольору гнилого листя. Але найстрашнішим було не їхнє мовчання і не їхні розміри. На обличчях велетнів красувалися ті самі, вже знайомі мешканцям Рібел залізні маски. Тільки тепер, коли дівчата бачили їх зблизька в дії, ці маски здавались ще більш нелюдськими, ще більш чужими цьому світу: абсолютно гладкі, без жодних анатомічних рис, без носів, без губ, без отворів для дихання, абсолютно позбавлені найменших ознак життя чи емоцій. Лише дві вузькі, похилі чорні щілини замість очей.
Вони стояли нерухомим, ідеальним колом, мов бездушні вартові механізми, навколо великого, нашвидкуруч збитого загону. Цей загін був зроблений із товстих, грубих колод, вбитих глибоко в землю, кінці яких були по-звірячому гостро затесані і стирчали вгору, немов ікла велетенської пащі. А всередині цієї пащі…
Усередині були люди.
— Боги милосердні... Скільки ж їх там?.. — з жахом прошепотіла Бурсін. Вона до болю прищурилася, намагаючись пробити поглядом димну завісу, і її пальці інстинктивно, до хрускоту в суглобах стиснули руків'я короткого меча.
— Не менше сорока. Може, навіть більше п'ятдесяти, важко порахувати в цій темряві, — так само пошепки, намагаючись тримати голос рівним, відповіла Хартлесс. Вона вдивлялася в загін оком професійного розвідника, аналізуючи кожну деталь. — Їх не тримають у залізних клітках. У них немає кайданів на ногах. Але... подивись на них. Подивись на їхні пози. Вони до смерті бояться зробити навіть крок до огорожі. Сидять на голій, холодній землі, збившись у купу, як... як призначена на забій здобич. Вони повністю зламані.
Там, у грязюці, перемішаній із власними сльозами й жахом, були жінки з немовлятами на руках, які відчайдушно намагалися зігріти своїх дітей подихом; там були зовсім юні хлопці, чиї очі були порожніми й скляними; там були немічні, сиві старі, що молилися своїм забутим богам. Усі вони були неймовірно змучені, виснажені до стану скелетів, вкриті попелом і брудом у подертому, закривавленому одязі. Хтось тихо, безнадійно плакав, ховаючи обличчя в долонях, хтось ритмічно розгойдувався з боку в бік, втративши розум, а хтось просто сидів нерухомо, втупившись мертвим поглядом у чорну землю. Вартові-велетні не звертали на них жодної уваги. Вони не розмовляли між собою. Вони не підганяли бранців. Вони просто стояли, немов вкопані, ніби чогось покірно чекали.
— Це не тимчасовий табір, — крижаним шепотом промовила Бурсін, і від її слів Хартлесс стало ще холодніше. — Це навіть не тюрма. Це справжній загін для худоби. Вони просто тримають м'ясо.
І раптом, немов у відповідь на її слова, весь ліс навколо них дрібно здригнувся.
Десь дуже далеко, на старій, зарослій стежці, що вела з північного перевалу, пролунав важкий, глухий звук копит. Звук, що змусив землю вібрувати. Спочатку один удар. Потім другий, розмірений і невідворотний. А потім — десятки, сотні ударів, що зливалися в один моторошний, безперервний гул, який наближався з кожною секундою.
З абсолютної, непроглядної глибини лісу, наче з самого чорного серця невідомої темряви, почав повільно випливати новий загін.
Хартлесс затамувала подих, рахуючи силуети. Їх було не менше шістдесяти. Ціла армія чудовиськ.
Попереду, на кілька корпусів випереджаючи решту процесії, їхав вершник. Самотній, величний і страшний у своїй німій владі. Він сидів на колосальному чорному коні, чиї копита не залишали слідів, а лише вминали мох у землю. Сам вершник був закутий у масивні, багатошарові обладунки, які здавалися викуваними не з металу, а вирізаними з монолітного, темно-сірого кам’яного пилу і попелу. Його маска кардинально відрізнялася від тих, що носили рядові вартові — вона не була безликою. Вона була майстерно і страхітливо викувана у формі голови хижої, демонічної кішки. Чорна, як найтемніша зимова ніч, вона поглинала світло. Очі — вузькі, хижі, вертикальні щілини, з яких, здавалося, віяло могильним холодом. А на голові цього повелителя смерті височіла химерна, потворна корона, повністю сплетена і збита з вибілених кісток, яка була наскрізь прошита по центру черепом — черепом, до жаху схожим на людський, але з неприродно видовженими іклами.
За ним, рівними, бездоганними рядами, не порушуючи мертвої тиші жодним словом чи брязкотом зброї, ступали десятки маскованих гігантів. Дехто з них тягнув за собою величезні, грубо збиті дерев'яні вози. Коли ці вози виїхали у світло вогнищ, Хартлесс ледве стримала нудоту, що підкотилася до горла. Вози були доверху навантажені трупами — цілі гори, криваві купи знівечених мертвих тіл чоловіків, жінок і воїнів з інших племен, недбало скинуті одне на одного, як звичайне забите м’ясо після полювання. Руки і ноги звисали з бортів, залишаючи на землі криваві смуги. Між цими возами смерті, підганяні тупими кінцями списів, йшли зв’язані живі бранці. Вони були прив’язані один до одного товстими, грубими мотузками за шиї та руки, утворюючи довгий ланцюг приречених. У когось на головах були щільні, брудні мішки, що не давали дихати, хтось ішов босоніж по гострому камінню, спотикаючись, падаючи в бруд, збиваючи коліна в кров, але інші бранці мовчки тягнули їх за собою, щоб не бути вбитими на місці вартовими за затримку.
Хартлесс з силою, до болю в щелепах зціпила зуби, відчуваючи, як по її щоці котиться гаряча сльоза безсилої люті.
— Вони… вони просто збирають людей, — її шепіт тремтів від жаху й усвідомлення масштабів катастрофи. — Збирають урожай. Як худобу на полях. Вони вичищають ці землі від життя.
— Це не армія загарбників, — прошепотіла Бурсін, ховаючи обличчя в мох, не в силах більше дивитися на ці гори трупів. — Армії потрібні території, золото і раби для роботи. А це — безжальні жниварі. Їм потрібні лише наші тіла.
Загін моторошних жниварів повільно, розмірено спускався до долини, наближаючись до загону з полоненими. Ті вартові-гіганти, що стояли нерухомо біля вогню, як по невидимій команді, синхронно відійшли в сторони, покірно опустивши зброю і відкриваючи широкий прохід. Прибуття їхнього ватажка, короля в масці хижої кішки — це був явний, глибоко шанований ритуал. Він не говорив до них. Не віддавав наказів. Він просто мовчки зупинив свого чорного коня перед загоном і дивився. Дивився на свою здобич крізь вузькі щілини. І від цього погляду полонені всередині почали кричати і втискатися в землю ще сильніше, намагаючись злитися з багнюкою.
Хартлесс максимально пригорнулась до землі, майже не дихаючи.
— Ми мусимо повернутись до Рібел. Зараз же, — її професійний інстинкт нарешті переборов емоційний шок. — Поки нас не помітили і не вловили наш запах. Треба підняти все плем'я. Треба попередити Клер. Якщо ця орда прийде під наші стіни, ми не вистоїмо.
— Я абсолютно згодна, — Бурсін вже повільно, обережно, як змія, відступала назад, зсуваючись по схилу, панічно озираючись на кожну гілку позаду себе. — Наші коні прив'язані за пагорбом. Треба їхати як вітер.
Але Хартлесс, замість того щоб відступати за нею, ще на кілька секунд затримала погляд внизу. Вона востаннє швидко сканувала натовп бранців, намагаючись запам'ятати їхню кількість, і її очі випадково ковзнули по обличчях тих, кого щойно привели.
І раптом її серце пропустило удар, а кров у жилах миттєво перетворилася на лід.
Вона впізнала одне з облич у ланцюзі. Це було виснажене, замурзане обличчя чоловіка, з глибоким, характерним порізом на лівому плечі, перев'язаним брудною ганчіркою. Це був не просто бранець. Вона бачила його зовсім недавно. Це був один із тих самих нещасних «біженців» з Калірну, що прибув, благаючи про допомогу, до воріт Рібела всього два дні тому! Вона особисто бачила, як Клер давала йому воду.
— Ні… — прошепотіла вона так, що здалося, ніби світ навколо неї розколовся. — Ні, ні, ні, не може бути...
— Що?! Що там? — Бурсин різко, з тривогою зупинилась, відчувши паніку в голосі напарниці.
Хартлесс повернула до неї своє бліде як смерть обличчя. Її очі були широко розплющені від найгіршого відкриття в її житті.
— Один із них… один із цих зв'язаних людей… Він був у нас у таборі. Це один із біженців Калірну, яким ми дали притулок.
Бурсін завмерла, намагаючись осмислити почуте.
— Вони серед нас, Бурсін, — голос Хартлесс став жорстким і безнадійним. — Біженці — це не втікачі. Це наживка. Це їхні очі. Це троянський кінь. Вони вже знають планування нашого табору зсередини. Вони знають, скільки в нас воїнів. Наші ворота вже відчинені для них.
Ліс навколо них завмер, мов гігантський, хитрий хижак перед фінальним, смертельним стрибком на беззахисну жертву.
Бурсін вже хотіла зірватися з місця і бігти до коней. Її мета, її наказ були тепер ще яснішими: повернутися і попередити Рібел про внутрішню зраду за будь-яку ціну, поки плем'я не вирізали уві сні.
Але Хартлесс залишилась. Вона ще глибше сховалась під товстим, переплетеним корінням масивного поваленого дерева, що вросло в край урвища.
— Ти що робиш?! Ідемо! — засичала Бурсін, махаючи їй рукою.
— Я залишаюсь, — безапеляційно прошепотіла Хартлесс. Її серце гупало в грудях так сильно, як шалений барабан, але розум розвідниці працював ясно і холодно. — Якщо ми зараз поїдемо обидві, ніхто не дізнається, куди саме рушить це основне зло. Якщо вони розділяться? Якщо вони мають іншу ціль? Я повинна додивитися їхній маршрут до кінця. Біжи до Клер. Скажи їй про біженців. Негайно! Я знайду вас пізніше.
Бурсін кілька секунд вагалася, дивлячись на подругу, але розуміла її правоту. Розвідка має бути повною.
— Нехай бережуть тебе духи лісу, — прошепотіла Бурсін, і, низько пригнувшись до самої землі, розчинилася в темряві, мов її там ніколи й не було.
Хартлесс залишилася абсолютно одна. Наодинці з цілою армією монстрів.
З вершини крутого схилу під корінням старого дуба їй було ідеально видно абсолютно все. Нічна тиша знову опустилась на долину, мов сама ніч затаїла свій холодний подих, боячись потурбувати цих істот.
Табір унизу раптом почав розходитись і діяти.
Один за одним, підкоряючись невидимим, нечутним наказам свого короля, масковані гіганти методично гасили свої криваві вогнища, засипаючи їх землею. Їдкий, задушливий дим ще щільніше повис у вологому повітрі, ховаючи долину в сірій імлі. Їхні спільні дії були страшними у своїй механічності — вони були неймовірно точні, розраховані до дрібниць, абсолютно без жодних зайвих рухів. Жодної солдатської метушні, жодних криків, жодного брязкоту посуду чи зброї. Тільки німий, смертельний ритуал. Король у своїй страшній масці хижої кішки продовжував нерухомо сидіти на коні і дивився, не повертаючи голови і не кажучи й слова. Він контролював усе своєю присутністю.
І саме тоді почалося масове розділення армії.
Майже половина величезного загону, разом із довгими скрипучими возами, заваленими трупами, та більшою частиною новоприбулих, зв'язаних бранців, рушила на холодну північ. Вони йшли повільно, важко, продавлюючи багнюку. Їхній шлях лежав через вузьку долину і далі, за високий, засніжений перевал, туди, де карти племен закінчувалися білими плямами. Можливо, там знаходилося їхнє старе, вічне сховище в надрах гір. Або один із тих легендарних, моторошних чорних міст під землею, про які в наметі старійшин Рібелі іноді говорили зляканим пошепки старі шамани. Вони вели здобич додому.
Але інші сили залишились у низині.
Король розвернув свого вороного коня. Він і ще близько сорока найкрупніших, найважче озброєних осіб, покинувши загін із залишками бранців, несподівано попрямували широкою стежкою на захід.
Хартлесс завмерла, її мозок гарячково вибудовував мапу в голові. Вона чудово знала, що знаходиться на заході. Там лежали родючі землі й велике поселення Комрад. Це було їхнє сусіднє дружнє плем’я, з яким Рібел часто торгував зерном і металом. Це була наступна ціль у списку смерті. Наступний великий загін для нових рабів і м'яса.
— Ні… — з жахом видихнула вона, затуляючи рот брудною долонею, щоб не видати себе. — Вони не просто блукають лісом. Вони ідеально знають весь маршрут. Вони знають розташування кожного племені на сотні миль навколо. У них є чіткий, спланований план геноциду.
Вона мусила їхати за Бурсін, мусила допомогти захистити свій дім. Але якщо Комрад впаде сьогодні вночі без бою, ворог отримає ще сотні трупів і поповнить свої сили. Вона розривалася навпіл.
І саме в цей момент, коли вона приймала найважче рішення у своєму житті, сталося щось по-справжньому страшне, що змусило її кров застигнути в жилах.
Один із вершників ворожого загону, що до цього непомітно стояв трохи осторонь, біля самого підніжжя схилу, не рушив за своїм королем на захід. Він чомусь залишився стояти на місці. Його чорний кінь нервово бив копитом об землю.
Хартлесс застигла під корінням, наче перетворилася на камінь.
Його пластинчастий обладунок був набагато темнішим і масивнішим, ніж у решти вартових. Він повільно, з жахливим, скрипучим звуком металу, повернувся в сідлі. Він підняв свою голову в масці вгору. І він подивився прямо в її бік.
На висоту крутого урвища. Сквозь густі, переплетені гілки ялівнику. Сквозь щільну, чорну тінь поваленого дуба і клуби диму. Він дивився прямо, безпомилково на неї.
Світилися червоні відблиски на його масці. Вона фізично відчула на своєму обличчі вагу цього погляду — важкого, мертвотного, пронизливого. Він знав, що вона там. Він відчував її тепло, чув її прискорене серцебиття, читав її паніку. Він бачив її так само чітко, якби вона стояла посеред освітленої площі.
Секунди, поки їхні погляди — її, живий і наповнений жахом, і його, невидимий за сліпим залізом — були схрещені, тяглися для неї як ціла вічність у пеклі. Хартлесс не могла навіть поворухнутись. Параліч страху скував кожен м'яз її тренованого тіла. Вона не могла кліпнути. Вона не могла відвести очі. Вона лише дихала короткими, жалюгідними уривками, чекаючи, що зараз він підніме руку, дасть сигнал, і до неї по схилу ринуться десятки цих монстрів і розірвуть її на шматки.
Але цього не сталося.
Темний вершник стояв так, дивлячись прямо на розвідницю, майже цілу нескінченну хвилину. Він вивчав її. Він дозволяв їй сповна скуштувати жах власної безпорадності. А потім... він просто різко розвернув свого коня, смикнувши за повіддя, і беззвучно зник у густому лісі, наздоганяючи загін короля, що прямував на захід. Він залишив її живою. Він подарував їй життя, і це було страшніше за смерть, бо означало, що вона для них — абсолютне ніщо, не варта навіть зусилля, щоб піднятися на схил. Звичайна комаха, що спостерігає за ходою богів смерті.
Щойно його тінь зникла між деревами, Хартлесс зі стогоном впала на коліна прямо в сирий мох, її тіло нестримно тремтіло, зуб на зуб не попадав. За своє життя розвідниці вона не раз бачила смерть зблизька. Вона дивилася в очі розлюченим ведмедям, билася з найжорстокішими розбійниками. Але це... цей погляд з-під маски — це було щось кардинально інше. Щось глибоко потойбічне, прадавнє і абсолютно нелюдське. Розум відмовлявся це осягнути.
Вона довго не могла вирівняти дихання, ковтаючи крижане повітря відкритим ротом і вчепившись брудними пальцями в коріння дуба.
А тоді, долаючи слабкість у ватяних ногах, вона повільно підвелася на повен зріст. Вітер вдарив їй в обличчя, здуваючи піт.
Усередині неї, там, де ще хвилину тому жив паралізуючий, тваринний жах, раптом щось прокинулось. Щось набагато давніше і вище за страх перед смертю. Почуття обов'язку і люта, жагуча ненависть до цих істот, що перетворили людей на худобу.
Бурсін вже мчить до Рібела. Рібел буде попереджений про зрадників зсередини, Івар і Клер піднімуть табір. Вони зустрінуть їх у всеозброєнні.
Але сусіднє плем'я Комрад спало мирним сном, не підозрюючи, що король жниварів уже йде до їхніх воріт.
— Якщо ці потвори доберуться до Комрада першими, не зустрівши опору… — пробурмотіла вона собі під ніс, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні до крові. — Вони виріжуть їх усіх уві сні. Вони зроблять там ще один такий самий кривавий загін для м'яса. Ще одну зупинку на своєму шляху знищення. Я не можу цього дозволити.
Вона не стала більше роздумувати. Вона розвернулася і щодуху побігла крізь нічний ліс, ламаючи гілки, не звертаючи уваги на біль і подряпини, туди, де в яру був надійно прив'язаний її кінь. Вона з розгону вскочила в сідло, навіть не торкаючись стремен, зірвала з гілки повіддя і сильно вдарила вірного коня п’ятами в боки. Тварина рвонула з місця.
— Вождь Комрада мусить знати про смерть, що йде до нього. Сьогодні я буду їхнім вісником, — вигукнула вона в порожнечу лісу.
І поскакала — крізь вітер, крізь ніч, назустріч долі.