Біженці

Ніч над укріпленим табором Рібел була неймовірно тривожною. Після страшної ранкової знахідки біля озера, після того, як криваве тіло Слема і понівечений труп велетня-розвідника пронесли крізь усе поселення, після похмурих, як вирок, слів старого Калхаана, у холодному повітрі висіла така густа, електрична напруга, що її, здавалося, можна було різати ножем.
Здавалося, саме беззоряне небо стиснулося, опустилося нижче в німому очікуванні катастрофи. Навіть сторожові багаття на стінах сьогодні палали тьмяніше — дрова неохоче віддавали вогонь, полум'я тремтіло і жалося до землі, ніби саме світло боялося привертати до себе зайву увагу того невідомого, що вже невідривно дивилося на них із темряви Чорного Лісу.
Минуло далеко за північ.
На східній стіні, яка виходила просто до лісового масиву, варта, що від напруги до болю в очах вдивлялася в морок, раптом помітила ледь вловний рух. Спершу — лише розмиті, аморфні силуети. Тіні, що відокремлювалися від суцільної стіни дерев і надзвичайно обережно, майже безшумно наближалися до розчищеної смуги перед табором. Один молодий дозорець, зблідши від страху, миттєво підняв арбалет, зводячи курок; другий, старший, різко підніс шиплячий факел ближче до краю зубчастої стіни, намагаючись вихопити з темряви хоч якісь деталі.
— Хто йде?! Стій, або стріляю без попередження! — вигукнув старший дозорець. Його голос лунко прокотився над порожньою площею, зриваючись на хрип.
З непроглядної темряви, освітлений лише слабкими відблисками смолоскипа, в коло світла повільно вийшов чоловік. Його руки були високо підняті над головою, демонструючи відсутність зброї. Коли він підійшов ближче, вартові побачили його: у нього було неймовірно худе, виснажене до кісток обличчя, обпалені, чорні від сажі руки й темні, нескінченно змучені очі людини, яка зазирнула в безодню. Його голос був тихим, хрипким і надтріснутим від жахливої втоми і диму:
— Ми… ми просто біженці. Ми з мирного племені Калірн. Наші рідні землі… все згоріло дотла. Ми вже п’ятий день безперестанку в дорозі, ховаючись у ярах. Ми благаємо вас… просимо… впустіть нас за ці стіни. З нами жінки. З нами малі діти. Ми помираємо.
За його спиною з темряви почали повільно, невпевнено наближатись інші фігури, що досі ховалися: загалом близько двадцяти п'яти осіб. Серед них було лише семеро дорослих чоловіків, більшість із яких кульгали або мали нашвидкуруч перев'язані рани; решта — виснажені жінки й налякані діти. Їхні обличчя були густо запорошені сірим попелом і дорожнім пилом, одяг — перетворений на обгоріле лахміття. Деякі жінки ледве несли немовлят на руках, а зовсім сивий, згорблений старий чоловік з останніх сил тягнув за собою невелику волокушу з жалюгідними залишками пожитків.
— Калірн?.. — перезирнулись дозорці на стіні, опускаючи зброю, але не послаблюючи пильності. Вони чули про них. — Це ж землероби. На південь, за трьома пагорбами. Але їхні каравани давно не бачили в наших краях…
— Ми не становимо для вас жодної загрози, клянуся богами, — благально продовжив чоловік, падаючи на коліна просто в бруд. — У нас не залишилося зброї. Ми просимо лише безпечний нічліг за стінами… і хоча б крихту хліба для малих. Якщо ви нас проженете — ліс доб'є нас. Ми більше не витримаємо й кроку.
Після довгої, напруженої паузи, під час якої начальник варти оцінював ризики й дивився на плачучих дітей, він нарешті прийняв важке рішення:
— Відчинити малі ворота! Впустити їх! Але тримати під прицілом, поки не перевіримо!
Коли важкі дубові ворота зі скрипом розчинилися, пропускаючи потік знедолених, нічний Рібел миттєво прокинувся і завирував. Велике багаття на центральній площі швидко розпалили, воно спалахнуло яскравіше, розганяючи тіні, коли люди почали виходити з наметів і побачили новоприбулих. Їх зустріли суворо, перевіривши на наявність прихованої зброї, але без відкритої ворожнечі. Дітей одразу посадили ближче до рятівного вогнища, виснаженим жінкам принесли цебра з чистою водою, гарячий відвар, теплі вовняні покривала і свіжий хліб.
Першою на площу, швидко накинувши плащ, з’явилася Клер Томарі. За нею тінню слідував старий Калхаан, спираючись на посох, далі — похмурий Івар, стривожена Дрім і зібраний Хвітсерк. Усі лідери Рібел були максимально напружені, їхні руки лежали на зброї, але вони стримували свої емоції.
— Хто ви такі і що сталося у ваших краях? — чітко, але без погрози запитала Клер, підходячи до старшого чоловіка, який пив воду жадібними ковтками.
Він відірвався від дерев'яного кубка, витер мокрі губи брудним рукавом.
— Моє ім’я — Ревар. Колись, ще п'ять днів тому, я був старостою у найбільшому з сіл Калірну. Тепер я просто жебрак. Нас… нас спалили, пані. Вщент. Без жодного попередження. Без висування вимог чи переговорів. Без бойових стягів. Без жодного слова. Вони прийшли в саму глуху ніч… величезні, мовчазні тіні в глухих залізних масках… із неймовірно важкими чорними сокирами. Ми мирні люди, ми не змогли захиститися від такої сили. Вони просто йшли і рубали все живе.
Калхаан Безликий різко стиснув свої беззубі щелепи так, що заходили жовна.
— Такі самі маски й сокири, як у того чужинця, що розірвав нашого Слема... — проскреготів старий, дивлячись на Клер.
Ревар похмуро кивнув, його погляд ковзнув у бік і зупинився на накритому брезентом тілі чужинця, що все ще лежало на столі біля ради:
— Так. Я бачив його у возі коли заходив до вашого табору. Це вони. Але… до нас прийшов не один такий розвідник… і не два. Ми бачили їхні десятки. Цілі загони, що рухалися ідеально злагоджено. Гіганти без облич. Без голосів. Без жалю. Лише нищівні сокири і всепоглинаючий вогонь. Вони не брали полонених. Вони не брали рабів чи здобич. Вони просто зачищали землю.
Площа Рібел завмерла в мертвотній тиші. Тільки вітер гудів у верхівках сосен та плакала чиясь дитина.
— Ми втекли, — голос Ревара зламався, він опустив голову, ховаючи сльози безсилля. — Як тільки зрозуміли, що ніколи не переможемо цей метал нашими вилами. Втекли, як боягузи, кинувши домівки, щоб… щоб хоча б вижити і попередити інших. Вас. Бо ви наступні на їхньому шляху.
Клер важко зітхнула, прикривши очі. Війна, якої вони так боялися, вже стукала в їхні ворота.
— Розмістіть їх у вільних бараках біля західної стіни, — віддала вона наказ вартовим. — Нагодуйте досита. Перев'яжіть рани. Встановіть надійну охорону на ніч. А вранці, зі сходом сонця, ми всі разом вирішимо, що робити далі.
Івар мовчки відійшов від ради. Він підійшов до купки дітей, що тулилися до вогню. Він присів і обережно простягнув маленькому, перемазаному сажею хлопчику великий шматок щойно запеченого, теплого хліба. Той узяв його мовчки, не кліпаючи, з порожніми очима, в яких назавжди згоріло і зникло дитинство.
— Вони бачили те, чого жодна жива душа не мала б бачити, — не своїм, глухим голосом тихо сказав Івар, коли Дрім підійшла і стала поруч із ним.
— І тепер… цей жах уже серед нас, — прошепотіла вона, здригаючись від нічної прохолоди і тулячись до його плеча.
А старий Калхаан, самотньо стоячи в глибокій тіні поза колом світла, знову перевів важкий погляд на жахливу чужу сокиру, що досі лежала загорнута в полотно біля стіни ради. Він чудово знав: цей напад на Калірн був не просто випадковою різаниною. Це було не втеча біженців.
Це було невідворотне попередження.
І, можливо, зважаючи на слова Ревара… це була лише перша, найслабша хвиля.
Ніч знову щільно огорнула табір Рібел своїм чорним крилом. Десь далеко за надійними стінами частоколу моторошно кричав самотній нічний птах, на вежах кожні пів години тривожно перекликалися посилені вартові, а пронизливий вітер безжально смикав шкіряні завіси на вікнах наметів. Весь табір нарешті заснув — важко, провалюючись у темряву, змучений після нескінченно довгого, важкого дня, сповненого жахів. Але Івар, лежачи у своєму ліжку, знову не міг заснути. Сон просто уникав його.
Він лежав на боці, незмигним поглядом втупившись у низьку стелю, його очі були червоними й сухими від виснажливого безсоння. Поруч із ним — Дрім, що намагалася знайти тепло, згорнута клубочком під найтовстішим вовчим хутром. Її дихання начебто стало рівним і глибоким, але Івар відчував: до справжнього, спокійного сну їй було ще дуже далеко.
— Не спиш? — раптом тихо, ледь чутно прошепотіла вона, повільно повертаючись до нього і торкаючись холодними пальцями його грудей.
— Ні, — глухо, мов з-під землі, відповів він. — І, гадаю, до самого ранку не зможу. Мозок не вимикається.
— Про що думаєш? Що цього разу тебе мучить?
Він мовчав кілька довгих секунд, дослухаючись до завивання вітру. Потім прошепотів:
— Згадав одну дуже стару байку, яку покійний батько розповідав мені перед сном, коли я був ще зовсім малим хлопчиськом. Тоді, пам'ятаю, мені було зовсім байдуже — я був дурним хлопчиськом і вірив у страшних чудовиськ тільки до світанку, а вдень сміявся з них. Але зараз… коли я згадую ті чорні сокири і металеві маски...
— …що за байка, Іваре? Розкажи, не тримай у собі.
Івар перевів погляд у густу темряву намету, туди, де в жаровні ледь жеврів червоний вогонь.
— Батько казав, що дуже далеко, високо в чорних горах, серед вічних льодовиків, непрохідних скель і глибоких печер, про які немає згадок на картах, живе стародавнє плем’я. Плем'я людожерів. Це неймовірно давні створіння, забуті богами, назавжди відречені від сонячного світла. Вони не живуть так, як ми, звичайні люди. Вони не сіють зерна на полях, не тримають отари худоби. Їм це не потрібно. Їхня єдина їжа — це ми. Люди з долин.
Дрім мимоволі завмерла, її дихання збилося. Казка звучала надто моторошно в цю ніч.
— І раз на сто років, — продовжив Івар, його голос падав усе нижче, — коли місяць на небі стає кривавим, а саме небо палає червоним від пожеж, вони виходять зі своїх темних печер. Вони спускаються в зелені долини, як невидимі тіні, яких не бере звичайна сталь. Вони починають своє велике полювання. Забирають із собою найсильніших чоловіків, здорових жінок, міцних дітей. Не всіх підряд. Лише стільки, рівно стільки, скільки їм потрібно для того, щоб їхнє плем'я могло спокійно прожити в горах ще одне століття ситими.
Дрім судомно ковтнула слину.
— А решта…? Тих, кого не вбивають одразу?
— Решту, найкращих, вони беруть живими. Заковують у ланцюги і ведуть у свої холодні печери. Високо в гори, куди ніколи не дійде жоден людський загін рятувальників. І там вони тримають їх у загонах, як ми тримаємо дурних овець на забій. Годують. Доглядають за ними. Змушують розмножуватися, щоб стадо не вимерло. Батько казав, що в них там є цілі підземні кам’яні міста-загони, по вінця повні людей, які в темряві просто чекають своєї черги, коли за ними прийдуть, щоб пустити на м'ясо. Їм постійно брешуть, що назовні вирує війна, смертельна чума, що настав кінець світу, і виходити не можна. І через страх ніхто ніколи не тікає.
Дрім різко, зірвавши з себе хутро, сіла на ліжку і всім тілом притислась до його спини, обхопивши руками. Вона тремтіла.
— Досить. Будь ласка, Іваре, досить. Замовкни. Мені по-справжньому страшно. Ти лякаєш мене більше за тих розвідників.
Він повільно повернув голову і поглянув на неї через плече, винувато, але з любов'ю.
— Пробач. Це лише дурна дитяча казка, — він спробував тепло усміхнутися, накривши її долоні своїми. — Мій батько просто любив мене лякати, щоб я не тікав за частокіл. Але… я не знаю, Дрім. Зараз, після того, що ми бачили, після того, що розповіли ці люди з Калірну, усе це здається занадто схожим на правду. Може, ці маски — це і є вони?
— Ти починаєш бачити свої дитячі казки в реальності. Страх затьмарює твій розум.
— Може. А може, просто тому, що наша реальність стала набагато гіршою за найстрашніші дитячі казки.
Вона не відповіла. Лише знову слухняно лягла поруч із ним, міцно притиснувшись холодним носом до його гарячого плеча, шукаючи захисту.
— Ти не один у цій темряві, — палко прошепотіла вона в саму його шкіру. — Ми разом. І якщо ці твої монстри з гір прийдуть сюди… ми не здамося і не віддамо себе їм на поталу, як безмовні вівці. Ми покажемо їм ікла.
— Я знаю, моя люба. Я знаю.
Через кілька довгих, виснажливих хвилин Дрім нарешті провалилася в неспокійний сон, її дихання вирівнялося.
А Івар — ні. Його очі залишалися відкритими.
У його запаленій голові все ще лунав, повторюючись знову і знову, глухий голос мертвого батька, що шепотів йому з темряви минулого:
*«Вони живуть у холодному камені, синку. І запам'ятай: якщо колись ліс навколо тебе раптом замовкне — значить, вони вже вийшли на полювання».*
А ліс мовчав уже другу ніч поспіль.
Ранок настав, але він не приніс полегшення. Ще задовго до офіційного світанку, небо над табором Рібел було затягнуте суцільним, сірим і неймовірно важким свинцем хмар, ніби сама природа відчувала і боялася неминучого наближення кривавої бурі. Над багатолюдним табором повисла моторошна тиша — це була не мирна тиша міцного ранкового сну, а напружене, вібруюче очікування перед боєм. Усі люди, від малого до великого, відчували шкірою: саме сьогодні почнеться щось важливе і страшне.
Біля головного ритуального вогнища, у великому центральному шатрі, що слугував командним пунктом, зібралися всі ті, від кого залежало виживання: найстарші старійшини, загартовані командири сотень і ті, хто знав війну не з чуток.
Клер Томарі, з темними колами під очима, сиділа на чолі довгого, грубого столу. Поруч із нею, немов кам'яні статуї, сиділи Калхаан, зосереджений Івар, серйозний Хвітсерк, одноокий інструктор Арес, який сьогодні одягнув повний бойовий обладунок, втомлений картограф Помак, мовчазний велетень Кацифер та ще кілька ключових очільників загонів. За тонкими стінами шатра несли варту найкращі охоронці і стояли готові гінці, в очікуванні миттєво передавати накази по всьому табору.
Клер обвела всіх поглядом і почала першою, її голос був позбавлений емоцій, лунаючи як військовий наказ:
— Ми більше не маємо права і не можемо ігнорувати очевидне. Ізоляція закінчилася. Звіряча смерть нашого Слема, тіло цього невідомого гіганта у незламній броні, ця чужа, нелюдська сокира… А тепер ще й страшна розповідь біженців із розгромленого Калірна. Це все — залізні ланки одного невідворотного ланцюга.
— Ланцюга, кінець якого ми ще не бачимо повністю, і розмірів якого не уявляємо, — похмуро, спираючись на палицю, сказав старий Калхаан. Його обличчя нагадувало зморщене яблуко. — Але ми вже точно знаємо одне: наш ворог піднявся. Він уже в дорозі. І він іде сюди.
— Як далеко вони можуть бути зараз? — діловито запитав Арес, єдиним оком вивчаючи розкладену на столі карту. — Нам потрібні цифри.
— Ревар, старійшина тих біженців, після допиту сказав, що вони тікали і йшли три дні практично без сну і зупинки, — відповіла Клер, вказуючи на південні кордони карти. — Але він бачив лише частину їхніх сил, можливо, авангард, який спалював села. Отже, якщо це повноцінна армія в важких обладунках, яка рухається з обозами, маємо максимум п’ять днів, перш ніж їхні передові загони будуть під нашими стінами. А може — якщо вони рухаються без відпочинку, як машини — і набагато менше. Два-три дні.
Над столом запанувала мертва тиша. Було чути лише тріск дров у жаровні та важке дихання воїнів. Кожен рахував години у своїй голові.
— Нам фізично не вистачить цього часу на повну, капітальну підготовку табору, — різко кинув Кацифер, з силою вдаривши величезним кулаком по дубовому столу. — Це самогубство. Ми ж зовсім нічого не знаємо про них! Не знаємо їхньої точної кількості — сотня це чи тисяча. Не знаємо, як саме вони рухаються і якими формаціями атакують. Ми навіть не впевнені до кінця, чи діють вони як звичайні люди, чи як сліпі монстри без інстинкту самозбереження!
— Саме тому я і пропоную наступне, — твердо і безапеляційно сказала Клер, припиняючи паніку в зародку. — Ми повинні відправити глибоку розвідку просто зараз. Ми маємо побачити їх на власні очі, перш ніж вони побачать нас.
Вона повільно перевела погляд на худеньку дівчину, що майже непомітно стояла в глибокій тіні при самому вході до шатра — Хартлесс. Це була найкраща розвідниця племені, струнка, швидка і мовчазна, яка вміла зливатися з лісом так, що її не відчували навіть вовки. Хартлесс відчула погляд лідера і мовчки, майже невловимо кивнула, підтверджуючи готовність.
— Хартлесс вирушає першою, негайно, — оголосила Клер. — Її головне завдання — вистежити ворожу армію, не вступаючи в бій. Дізнатися їхній точний маршрут просування, приблизну кількість воїнів, озброєння та можливі місця нічних стоянок. Ми повинні чітко знати, де, з якого боку і коли саме вони вдарять по наших стінах. Сліпа оборона — це смерть.
— Я поїду разом із нею, — раптом гучно озвалась Бурсін, що вийшла з тіні.
Це була найкраща наїзниця Рібел, жінка-вогонь. Її обличчя зараз ховалось під глибоким каптуром зеленого плаща, але її голос звучав абсолютно впевнено і зухвало.
— Хартлесс — це ідеальна тінь. Вона знайде їх. А я — це швидкість. У мене найшвидший кінь у таборі. Якщо щось піде не так, якщо нас виявлять або вона здобуде важливі відомості, які треба доставити негайно — я повернуся сюди першою і принесу вам новини.
— Ви дві впевнені у своєму рішенні? — з батьківською тривогою запитав старий Калхаан, дивлячись на дівчат. Він знав, на що вони йдуть. — Це дорога в повну невідомість. Там бродять чудовиська. Для вас повернення назад може не бути.
— Ми вже давно не маленькі діти, майстре Калхаане, — холодно відповіла Хартлесс, перевіряючи легкий арбалет на руці. — Ми чудово знаємо, куди і на що ми йдемо. І заради чого.
— Добре, рішення прийнято. — Клер підвелася з-за столу, даючи зрозуміти, що рада завершена. — Ви вирушаєте таємними стежками ще до полудня. Беріть із собою лише найнеобхідніше для виживання. Жодних важких, брязкаючих обладунків. Жодних яскравих розпізнавальних знаків чи стягів нашого племені. Злийтеся з природою. Будьте тінню, дівчата. І нехай боги бережуть вас.
Коли розвідниці вийшли, Клер підійшла впритул до Івара.
— А ти, Іваре… — сказала вона, дивлячись на нього вже не як на друга, а як на свого головного генерала. — Негайно починай готувати весь табір до облоги. Вибери найкращих людей собі в помічники. Чітко признач відповідальних командирів за кожну ділянку оборони на стінах, за розподіл зброї, за нормування харчів та води, за підготовку підземних укриттів для жінок, старих і дітей. Роботи мають кипіти цілодобово.
— Зроблю все, що в людських силах, — коротко, по-військовому відповів він, вже прокручуючи в голові план укріплень.
— Іваре… — Клер на мить завагалася, озирнулася, чи ніхто не чує, і значно знизила голос, майже до шепоту. Її очі видавали глибокий страх лідера за свій народ. — Якщо ці істоти справді такі, як ти відчував тоді біля озера… Якщо це не просто воїни, а те зло з твоїх слів… то попереду нас чекає найстрашніше в історії Рібел. І я… я зовсім не впевнена, що наші дерев'яні стіни і рови зможуть це втримати. Вони можуть знести нас, як ураган.
Він повільно, не відводячи погляду, подивився на неї. В його очах не було відчаю. Була лише фатальна рішучість воїна, якому нікуди відступати.
— Якщо стіни впадуть, Клер… Тоді ми вийдемо і битимемось із ними за межами цих стін. На відкритому полі. До самого кінця. До останнього подиху.
Ще до того, як сонце досягло зеніту, швидкі й безшумні Хартлесс і Бурсін вже розчинилися, зникли в густих, темних хащах південного лісу, мов привиди.
А в самому таборі Рібел почалась гарячкова, відчайдушна підготовка до великої війни. Війни за виживання виду.
У них було максимум п’ять днів.
І жодної зайвої, втраченої хвилини.
Час для жителів Рібел повністю втратив свій звичний, мирний ритм. Поняття дня і ночі просто злилися в одне суцільне, виснажливе завдання — встигнути підготуватися, щоб вижити.
Усі наступні два дні табір Рібел безперестанку гудів, стукав і ревів, наче розбурханий осиний вулик, у який тицьнули палицею. Абсолютно всі — майже дві сотні працездатних людей, включаючи чоловіків, жінок і навіть міцних підлітків, здатних тримати лопату чи сокиру — працювали на межі людських можливостей, без сну і нормального відпочинку. Це плем’я, народжене і загартоване у дикій, небезпечній землі, чудово знало, як швидко будувати надійні укриття, як виживати в суворих умовах і як тримати глуху оборону проти переважаючих сил. Але зараз вони перевершували самих себе.
Абсолютним центром усього цього хаотичного, але цілеспрямованого механізму став Івар. Він ніби отримав друге дихання. Його хрипкий, гучний голос лунав над табором від сірого ранку до глибокої ночі. Він безупинно роздавав чіткі накази, блискавично вирішував суперечки, постійно перебігаючи від однієї ділянки робіт до іншої. Поруч із ним, як його права рука, завжди був Хвітсерк. Його головним завданням було — підтримувати заданий шалений ритм роботи, безперебійно передавати команди брата на дальні ділянки, слідкувати за постачанням матеріалів і, головне, тримати бойовий дух змучених людей.
— Копайте глибше! Ще на півтора ліктя! — зірваним голосом кричав Івар, стоячи на самому краю свіжовикопаного, широкого рову, що оперізував стіни. — Цей рів має бути вищим за трьох дорослих чоловіків, що стануть один одному на плечі! Якщо цей броньований ворог піде на прямий штурм — він має безнадійно потонути в цій землі ще до того, як торкнеться нашої дерев'яної стіни! Копайте так, ніби копаєте могилу для них усіх!
Унизу, на дні глибокої траншеї, десятки напівроздягнених, вкритих потом і брудом воїнів відчайдушно копали важку землю, стоячи по самий пояс у вогкій весняній багнюці. В'язку, важку глину і каміння швидко витягали нагору великими шкіряними відрами на мотузках, передавали ланцюгом людей догори, де її тут же акуратно насипали й трамбували у високий додатковий земляний вал просто біля основи дерев'яних укріплень, значно посилюючи їхню стійкість проти таранів.
У густій тіні лісу, на підступах до табору, найкращі мисливці на чолі з Вайлдом будували смертоносні пастки: глибокі, приховані ями-"вовчі ями", дно яких було густо засіяне гострими, загартованими на вогні дерев'яними кілками. Зверху їх майстерно, так, що не відрізнити від звичайної землі, маскували тонкими гілками, мохом і опалим листям. Ці пастки ставили хитрим шаховим порядком переважно по флангах табору — у найімовірніших місцях, де ворог спробує обійти їхні основні сили збоку.
— Перевіряй кожен свій крок, коли йдеш перевіряти периметр! — суворо нагадував Хвітсерк вартовим, вказуючи на ліс. — Запам'ятайте карту пасток напам'ять! Один невірний, неуважний крок — і ти сам станеш безглуздою здобиччю у своїй же ямі!
Тим часом на найвищій, східній стіні, прямо над головним входом, під керівництвом старих майстрів встановлювали і налаштовували чотири величезні арбалетні машини. Це були потужні станкові гарпуномети, зібрані за давніми, складними кресленнями зі старого, напівзотлілого сувою, який картограф Помак беріг як зіницю ока всі ці роки. Велетенські стріли для цих машин були розміром і товщиною зі справжній піхотний спис, а їхні важкі бронебійні наконечники зараз безперестанку кували в кузні найкращі ковалі племені, збиваючи руки в кров.
— Наводити машину тільки по заздалегідь розставлених мітках на полі! Жодної стрільби наосліп! — жорстко командував головний арбалетник, перевіряючи натяг товстих канатних тятив. — У нас мало таких боєприпасів! Запам'ятайте: один постріл з цієї машини — це гарантовано одна розірвана смерть ворога, яким би великим він не був!
Безпосередньо до самих стін із внутрішнього боку спішно кріпили на товстих залізних ланцюгах додаткові, збиті з товстих дощок щити-заслони — за задумом, їх можна було миттєво скидати вниз, перекриваючи пролом у разі раптового прориву воріт. Безпосередньо під стінами, на кам'яних жаровнях, десятками ставили великі чавунні котли, наповнені чорною смолою — під час штурму її розігріватимуть до кипіння і безжально виливатимуть прямо на голови штурмуючих, що намагатимуться лізти по стінах. Плем'я готувало гарячий прийом.
Клер Томарі разом із мудрим Помаком постійно обходила табір по колу, особисто оглядаючи все збоку, критичним оком командувача — вказуючи, де треба терміново зміцнити опори, де ще критично не вистачає щитів для стрільців, де знаходиться найслабше місце в обороні, яке треба закрити возами. Її присутність додавала людям сил.
А Івар і Хвітсерк, вкрай виснажені дводенною безперервною роботою, стояли на високій оглядовій башті наприкінці другого дня, спираючись на перила і важко дихаючи. Вони мовчки, оцінюючи зроблено, дивились на свій перетворений табір. Замість мирного поселення перед ними постала справжня дерев'яна фортеця, їжакувата і небезпечна.
— Подивись на це диво, — втомлено, але з гордістю мовив Хвітсерк, витираючи брудний піт із чола. — Ми перетворили наш дім на справжнє осине гніздо, зліплене з гострих зубів і шипів.
— Я тільки щиро надіюсь і молю богів, що цього гнізда нам вистачить, щоб відбитися, — похмуро, без ілюзій відповів Івар, дивлячись на темну лінію лісу на горизонті. — Бо якщо наші стіни не витримають їхнього натиску… нам доведеться битися з ними на цих самих гострих кілках, голіруч. І живими ми звідти не вийдемо.
— Що ж, якщо нам і судилося тут полягти, — Хвітсерк криво усміхнувся, поклавши руку на плече брата, — то вони нас точно хоч запам’ятають надовго. Вони захлинуться власною кров'ю, беручи цей табір.
Івар повільно, з важкою рішучістю кивнув. Його погляд став твердим.
— Обіцяю. Вони запам'ятають нас. Хоч би і по наших поламаних кістках.