Не в тому місті не в той час

Тиша біля безіменного лісового озера була не просто глибокою — вона здавалася майже священною, недоторканною. Вода, немов ідеально відполіроване обсидіанове скло, бездоганно відбивала високе, бліде ранкове небо та свинцеві хмари. На цій дзеркальній поверхні лише зрідка, ледь помітно виникали дрібні кола, що розходилися від сплесків дрібної риби. Івар сидів на поваленому, вкритому м'яким зеленим мохом стовбурі, міцно стискаючи в руках саморобну вудку. Він сидів нерухомо, наче кам'яна статуя, дослухаючись до цієї первозданної тиші, і всім своїм єством відчував: зараз він чекає зовсім не риби. Він вдивлявся в темну глибину води, ніби намагався виловити з неї хоч якусь відповідь на ті питання, що безжально шматували його розум.
​Раптом — крик.
​Це був не людський зойк і не заклик про допомогу. Це був дикий, рваний, тваринний вереск, наче вирваний разом із кривавим шматком м'яса з самої глибини чиїхось грудей. Крик розірвав священну тишу на шматки, змусивши птахів зграями злетіти з дерев.
​Івар миттєво, на самих рефлексах підскочив на ноги. Крик чітко долинув з іншого боку озера, з-за щільних, колючих заростей очерету та поодиноких кривих дерев, туди, де вузька звіряча стежка вела до нагромадження старих валунів і смердючих болотистих купин.
​Він рвонув із місця як зірвана стріла. Вудка безсило впала в мокру траву, але він навіть не помітив цього. Івар мчав крізь густі чагарники, не відчуваючи, як гострі гілки до крові шмагають його по обличчю й розривають сорочку. Серце шалено, оглушливо гупало у вухах, перекриваючи всі інші звуки. У голові билася лише одна, відчайдушна думка: ще можна встигнути, ще можна врятувати, ще не пізно… Він був мисливцем. Він мусив встигнути.
​Він із силою розсунув останні кущі ожини, увірвався в невеликі зарості, шумно видихнув повітря з палаючих легенів — і завмер. Світ перед його очима зупинився.
​Слем Лансар, один із найкращих мечників їхнього племені, лежав у центрі велетенської, свіжої калюжі крові, що диміла на вранішньому холоді.
​Його міцне тіло було жахливо, до невпізнання спотворене. Грудна клітка була розірвана навпіл з такою нелюдською силою, що виднілися уламки ребер. Права ключиця була повністю проламана, броня розсічена, наче папір. Але найстрашнішим було обличчя Слема. Чоловік, який завжди сміявся в обличчя небезпеці і знущався зі страхів інших, тепер був знівечений застиглим жахом. Це був не той звичний бойовий страх воїна перед смертю від меча… а той абсолютний, первісний жах, що приходить у ту коротку мить, коли розумієш: ти навіть не уявляєш, що саме тебе зараз убиває.
​А поруч із розтерзаним тілом, наполовину вбита у вологу землю, наче якийсь страшний, залишений переможцем знак — стирчала сокира.
​Величезна. Неймовірна. Вона була майже по пояс самому Івару. Її лезо — чорніюче, надзвичайно широке, було викуване з металу, якого Івар ніколи в житті не бачив. Воно було шерехате, тьмяне, ніби щедро покрите запеченим попелом і кров'ю, і — що наймоторошніше — по ньому йшли дивні пульсуючі прожилки, до жаху схожі на скам'янілі кровоносні судини. Руків’я було вирізане з невідомого дерева, темного, майже вугляного, і густо прикрашене грубими, незрозумілими символами, від яких віяло стародавньою смертю.
​Івар, не усвідомлюючи, що робить, наче загіпнотизований, підійшов ближче. Його руки самі потягнулися до зброї. Він обережно, тремтячими пальцями обхопив руків'я і потягнув угору.
​Сокира була важкою, як сам гріх.
​— Що це, біс його забери… — не своїм, сиплим від шоку голосом прошепотів він, ледве підіймаючи її обома руками, а потім, втративши сили, ступив крок до тіла і впав на коліна просто в липку калюжу крові.
​Сокира лягла поруч. Його погляд знову зупинився на розпанаханому боці Слема, на ідеально рівно розрубленій шкіряній броні. Івар був досвідченим слідопитом. Він одразу все зрозумів. Це були не сліди дикого звіра. Жодні ікла чи кігті не могли залишити таких ран. Це було точне, безжальне, навмисне вбивство. Почерк… когось неймовірно сильного, когось, хто бездоганно вмів убивати одним ударом.
​— Хто це зробив?.. — шепотів він, не в силах відірвати погляд від мертвих очей Слема, і все його тіло пробивало велике тремтіння.
​І саме в цей момент тишу розірвав тупіт.
​Багато ніг. Хтось біг сюди.
​Із-за густих кущів, ламаючи гілки, немов вихор, вискочила перша пошукова група. Старий Калхаан спирався на посох, важко дихаючи. Поруч вилетів Вайлд із вихопленим кинджалом і ще троє воїнів. З іншого боку з'явився Помак — його лук був уже натягнутий до вуха, стріла готова до бою.
​Усі вони були напружені до межі, готові зустріти монстра. Але їхні крики застрягли в горлі. Їхні обличчя в одну мить закам’яніли, коли вони побачили страшну картину.
​На галявині не було жодних чудовиськ. Був лише Івар. Він стояв на колінах над пошматованим тілом їхнього брата, його руки й сорочка були рясно вкриті свіжою кров'ю, а біля його ніг лежала гігантська, страшна сокира.
​— …Іваре? — голос старого Калхаана розрізав тишу. Він був тихий і холодний, як зимовий лід на озері.
​— Це не я… — Івар судомно ковтнув повітря, спробувавши підвестися, його очі в паніці бігали по їхніх обличчях. Але ніхто з загону не рушив з місця. Ніхто не опустив зброї.
​— Ти тут один, — повільно, зважуючи кожне слово, сказав Вайлд. Його очі звузилися, погляд став хижим. — Абсолютно один… над трупом Слема. І зі зброєю, яку ми ніколи в житті не бачили. Зі зброєю, що ідеально підходить до цих ран.
​— Я почув крик! Я клянуся всіма богами, я прибіг сюди! Він… він уже був мертвий, коли я прорвався крізь кущі! Я знайшов… цю кляту сокиру, вона… вона стирчала з нього, вона лежала тут…
​— Так уже й лежала? — Вайлд зробив один обережний, розрахований крок уперед, міцніше стискаючи кинджал. — Ти просто взяв чуже знаряддя вбивства до рук, вимазався в його крові й просто стояв над його тілом, чекаючи на нас?
​— Це не моя зброя! Ви ж мене знаєте! — Івар у повному відчаї тицьнув закривавленим пальцем на чорне руків’я сокири. — Подивіться на це безумство! Це не наш стиль, це навіть не наш метал! Коваль нашого племені такого ніколи не кував!
​— А що, Іваре, якщо це все-таки зробив ти — але просто не пам’ятаєш цього? — раптом прошипів чийсь тремтячий голос із задніх рядів, від одного з молодих воїнів. — Ти ж сам учора всім доводив, що щось страшне проникло в тебе в тому лісі… Що ліс спостерігає… Що ти втрачаєш розум… А Слем тебе принизив перед усіма…
​— ДОСИТЬ! — не своїм голосом, закричав Івар, підхоплюючись на ноги. Його тіло била велика дрож від гніву, відчаю і несправедливості. — Ви ж усі вчора були там! Ви бачили мене! Я пішов сюди сьогодні сам, бо не хотів більше ганятись за вашими насмішками й привидами! Я просто сидів біля того проклятого озера! Я й гадки не мав, що він сюди прийде!
​Ще тупіт. Звук кроків помножився.
​До галявини підбігла друга пошукова група. Потім, задихаючись, прорвалася третя. Кільце з воїнів племені Рібел щільно зімкнулося навколо місця злочину.
​Хвітсерк з’явився найостаннішим. Він важко продирався крізь натовп, розштовхуючи побратимів. Він вискочив у перші ряди — і раптом зупинився, наче налетів на невидиму стіну.
​Він побачив понівечене, розірване тіло Слема. Побачив гігантську, чужу сокиру.
​І побачив свого старшого брата… з кров’ю товариша на руках.
​Івар миттєво знайшов його в натовпі. Він зустрівся з ним поглядом — сповненим благання, болю і надії.
​— Хвітсерку... брате... — голос Івара зламався, став майже дитячим. — Скажи їм… скажи їм, що я не міг… Ти ж мене знаєш...
​Хвітсерк мовчав.
​Він повільно, з жахом перевів погляд на тіло. Потім на страшну зброю.
​Потім знову подивився на Івара. Його лице зблідло, щелепа стиснулася. У його очах відбувалася страшна внутрішня боротьба.
​І… він продовжував мовчати.
​У ту саму мить, дивлячись у порожні очі власного брата, Івар усе зрозумів. Смертоносне зерно сумніву вже пустило своє отруйне коріння. Воно проросло в їхніх серцях. Навіть у браті. Навіть у тих людях, з якими він ділив хліб, заради яких проливав свою кров, і які мали б знати його душу краще за всіх у цьому світі.
​Він стояв посеред кола, серед воїнів свого племені. Але вперше в житті відчув, що залишився на самоті.