Бонусний рівень. Якби Всесвіт був краще

…Я саме підійшов до переходу, де раніше стояла бабка, як “Сміти” дійшли до приспіву. Я зробив гучніше і почав тихенько підспівувати:

– Сінг вінер, сінг фо зе їер, сінг фо зе леф, енд сінг фо зе тіер…

Момент був настільки урочистий і прекрасний – я злився з піснею, став одним цілим – що забув подивитися по сторонах.

Епічний фейл.

Коли перетнув середину дороги, раптом почув дивний звук – ревіння мотора. Мимоволі повернув голову.

Якраз вчасно, щоб побачити цю іронічну картину. Людина, що ловила мене на кожній дрібниці, неслась на повній швидкості за кермом “Пежо”. Вона сановито висунула ліву руку з сигаретою у вікно, а правою – тримала телефон. Керувала вона, мабуть, силою думки.

Тіло зреагувало швидше за розум. Я рвонув убік – інстинктивно, без плану. Теплий порив повітря лизнув плече – машинка просвистіла за сантиметр від мене. Добре, що я сьогодні в коричневих шортах.

Приземлення вийшло ефектне – копчиком (ха-ха) об асфальт. Але я радів, що не довелось познайомитися з бампером особисто.

*Рефлекси +10; Хребет -2 хп;

Я сидів і спостерігав, як Гідра втрачає керування – і врізається в ліхтарний стовп. По вулиці розлетівся скрегіт металу. Капот злетів, мов фрізбі. Подушка безпеки вискочила з таким лязком, що я аж пригнувся. Машина кашлянула димом – і затихла. Настала моторошна тиша.

Серце лупило десь у горлі, в очах білий – шум. У голові змагалися дві думки: “Я ледве не помер…” і “Блін, як же це було ох*нно!”

З навушників продовжували грати “Сміти”, наче коментатори з того світу. Я продовжував сидіти на переході, і в цьому зависанні між життям і смертю раптом відчув: я – живий.

Та і чи могло бути інакше? Можливо, в іншій, жорстокішій реальності. Але не тут, і не сьогодні. Я все ще дихаю. Смішно. Прикро. Але, здається, я таки пройшов цей рівень.

Це ж лише гра, правда? Гідра знав, що сьогодні я переможу, – тому і зробив свій останній, найпідступніший хід. Але знову облажався. Скільки б він не мудрував, які б пастки не ставив – я завжди буду на крок попереду.

*Перевага +20.

Я повільно підвівся і попрямував до металобрухту, на який перетворився “Пежо”. Шкода машинку. Я, може, й не кохав її так палко, як Гвинтюк, але мушу визнати – вона справді була непоганою.

Всередині сидить Гідра. Очі – як у риби на базарі, вирячені, вологі, безпорадні. З лисого лоба тече цівка крові. Він важко дихає, наче сам не вірить, що вижив.

Я стою осторонь і думаю лише одне: “Бумеранг. Нарешті повернувся.”

– Пане інструкторе, – кажу, переконавшись, що той живий, – Сподіваюся, ця невеличка ДТП не завадить вам бути вчасно. Чекаю вас на іспиті.

*Холоднокровність+15

Він дивився на мене, як на янгола смерті в кедах. Хотів щось пробулькотіти, але я вже пішов. Слухати було лінь.

Навколо аварії вже збирався натовп, у далині вили сирени. Нуль емоцій. Я прямував до МРЕО – як останній, що вижив із фільму жахів. Там мене чекало водійське посвідчення.

***

Гідра так і не з'явився. Замість нього мене призначили до іншого інструктора – молодого, худорлявого чоловіка, років тридцяти в темних окулярах. Саме з ним складав свою тридцяту спробу Експерт.

Усі світлофори горіли червоним, маршрут був найскладнішим. Але я проїхав бездоганно – жодної помилки. Навіть не спітнів.

Інструктор усміхнувся, потиснув руку і сказав:

– Чудова їзда!

– В мене був гарний мучитель, – пожартував я. – Він знає, як загартувати.

Дивно, але це досягнення не принесло мені радості – лише тихий спокій у душі. Можливо, якби я склав у присутності Гідри, відчуття були б інші.

Я робив фото на посвідчення, коли побачив двох людей в поліційній формі.

– Вовчик? – запитав один з них.

Я кивнув.

– Пройдемо з нами, треба відповісти на кілька питань.

Я розповів усе, не приховуючи правди: як переходив дорогу в навушниках, як ухилився від авто. Вони щось записували, взяли мої дані, і сказали, що зателефонують.

Потім я поїхав додому – до мами. Там мене вже чекав її фірмовий пиріг.

***

Ми з мамою їдемо в область. Потім плануємо пройтися по магазинах і, можливо заскочити в кафе. Вона лежить на задньому сидінні, тихенько підспівуючи разом з Антитілами:

– Лови момент…

Голос у неї ніжний, трохи хрипкий, але гарний. Я крадькома поглядаю в дзеркало заднього виду. На її губах – легка, сумна посмішка.

Так, я склав на права, купив машину. Зробив те, про що мріяв місяцями – от вона, мить, до якої так довго йшов. Але радість виявилася примарною.

Чи вилікувало це її? Чи повернуло те, що забрали роки й пігулки? Чи змило втому з очей? Ні.

Вона раділа, коли я нарешті склав. Сміялася, як та дівчинка, якою колись була. Та ця мить швидко зникла.