Епілог

Дзвінок.

Худорлява жінка повільно прямує до дверей. Однією рукою притримує спину – вона болить дедалі частіше, дедалі дужче. Але найбільше ниє не вона, а те, чого не полагодити – серце, що розірвалося з єдиним сином.

На порозі – молодик у формі кур'єра:

– Вовчик Оксана? – питає.

Після мовчазного кивка простягає коробку, тицяє бланк.

Оксана повертається до кімнати. З ойком опускається в крісло. Бере в руки посилку – на наклейці: “Гвинтюк Іван Дмитрович”

– Вбивця, – шепоче жінка з ненавистю.

Розриває коробку. Всередині – футболка. Смішна, дурна футболка. Вся в запечених бурих плямах. Оксана торкається її, наче святині. Завмирає. Їй здається – серце сина ще б'ється під цим трикотажем. Притискає її до грудей. Потім – трясучими руками – перевіряє вміст коробки далі.

Конверт з синьою печаткою МРЕО. Витягує. Пластикова картка випадає на підлогу, два аркуші слідом. Жінка повільно опускається навколішки, не зважаючи на біль. Підбирає.

На першому папері лише одне слово: “Вибачте”. На другому – чек на п'ятсот гривень. Вона не відразу розуміє, що це. Штраф? Податок? Аж поки не бачить підписку: “Компенсація моральної шкоди”. Компенсація… За життя.

А картка… Водійське посвідчення. Ім'я її сина. Фото. Підпис. Пластик замість плоті.

Вона довго дивиться на речі. Потім згрібає все в купу – й кидає у смітник.

“Вибачте”... Чи може це слово щось виправити? Повернути її дитя? Поцілувати? Розсмішити? Або заповнити ту нестерпну порожнечу, що оселилася в її житті?

Чи перекриє ту вирізку з газети, яку вона недавно спалила?

“Новий начальник МРЕО” – кричала головна сторінка. І фото. Усміхнений. Живий. На фоні новенького “Пежо”. В дорогому костюмі і сандалях…

Він. Вбивця.

Жінка плаче. Гірко. Беззвучно. Вдруге падає навколішки. Витягує посвідчення і закривавлену тканину зі смітника. Ставить картку у сервант – поряд з дитячим фото. А футболку стелить на ліжко, в його кімнаті.

Бо це все, що залишилося...